В пошуках відповідей

7. Новий план

Лист батькові я писала ще до світанку.

Вея спала, обійнявши подушку так, ніби хтось збирався її відібрати, а за вікном небо над морем повільно світлішало з чорно-синього в сіро-рожеве. Перлина дрімала на балконі, сховавши голову під крило. Навколо панувала тиша і лише перо тихо шурхотіло по пергаменту.

Я переписувала написане тричі.

Перший варіант вийшов надто сухим, як звіт. Другий здався мені надто теплим, і я довго дивилася на рядок «рада була отримати вашого листа» і зрештою закреслила його. Третій вийшов правильним: коротким, спокійним, без жодного слова, яке могло б зацікавити стороннього читача, а я підозрювала, що лист можуть перехопити.

«Ваша світлосте, дякую за листа й за турботу. У мене все гаразд. Навчання йде добре, викладачі вимогливі, але справедливі. Погода тут тепла, як у вас ранньою весною, а море щоранку інше. Просили писати частіше, тож пишу. Ваша Мірабель».

Перше слово я виводила довго. «Ваша». У минулому житті воно було клеймом. У цьому я вперше написала його сама, і чомусь не відчула огиди.

До листа я вклала маленький запечатаний конверт для пані Елеонори й приписала: «Передайте, будь ласка, в сиротинець довіреною людиною».

Потім тихо одяглася, накинула на плечі легку мантію й вислизнула з кімнати. Вея лише глибше зарилася в покривало.

Поштова вежа розміщувалась у північному крилі, поруч із бібліотекою, і до неї вела вузька, залита світлом галерея. Ранкове море виблискувало між арками, чайки ще тільки прокидалися, а в повітрі пахло сіллю, воском і пташиним пір’ям. Усередині було прохолодно й тихо. Сонний поштмейстер у вицвілих нарукавниках позіхав за стійкою й навіть не підвів голови.

Можливо, саме тому я одразу побачила її.

Біля вікна з виходом на каменисту терасу стояла магістр Хелена Стоун. Темно-синя мантія, довге волосся, кольору воронячого крила, зібране нижче шиї, пряма спина. У руці вона тримала невеликий конверт і саме прикладала до його краю печатку.

Віск був не червоний і не чорний. Блідий, майже білий, із холодним блакитним відтінком, колір ранкового інею на склі.

Я чомусь застигла в дверях. Чомусь цей віск привернув мою увагу, але я і сама не змогла пояснити чому.

Хелена вдавила печатку, зачекала секунду, поки віск остигне, й віддала конверт білій сові, що чекала на підвіконні. Птах схопив його кігтями, безшумно розправив крила й зник у ранковому небі, не створивши навіть шурхоту.

– Ви рано, адептко Мірабель, – не обертаючись, мовила Хелена.

У мене всередині щось ворухнулося. Вона навіть не озирнулася.

– Хотіла встигнути до пар, – відповіла я якомога спокійніше.

– До пар ще більше, ніж година.

– Люблю тишу.

Вона повернула голову. Її очі, темні й уважні, на мить ковзнули по конверту в моїх руках.

– Лист додому?

– Так. Батькові.

– Це правильно. Люди, які регулярно пишуть рідним, рідше сумують. – Вона підійшла до стійки, поклала на неї кілька монет і кивнула сонному поштмейстеру.

Я не змогла стриматися.

– А ви пишете додому, магістре?

Хелена на мить затрималася. У вікно за її спиною падав ранковий промінь сонця, і її обличчя на секунду здалося значно старшим. Потім усмішка повернулася.

– Іноді, але мої рідні надто далеко, щоб відповідати швидко.

Мій погляд мимоволі ковзнув до підвіконня, де щойно сиділа сова. Хелена простежила його.

– Це службовий лист, – спокійно пояснила вона. – Не дивуйтеся кольору. Я виросла на півночі, в горах, де сніг майже не тане. Там прийнято використовувати такі печатки.

– Я нічого не питала, – тихо відповіла я.

– Нічого страшного. Колір справді незвичний, я розумію.

Вона сказала це з теплою усмішкою, і мені стало трохи ніяково за власну підозрілість. Сама ж Хелена уважно подивилася на мене з теплою цікавістю, без жодного тиску.

– Як ваша птиця? – запитала вона.

– Сидить на балконі й сумує. Думаю, їй хочеться в гори, але вона не хоче покидати мене.

– Гарна яструбиця. Рідкісна. – Хелена на мить замислилася. – Білі яструби не слухаються сили, адептко. Пам’ятайте про це, якщо колись захочете її приручити.

– Я не збираюся її приручати.

Вона легко кивнула мені на прощання й пішла до сходів. Біля дверей зупинилася.

– І ще, Мірабель, я рада, що ви обрали Меридіан. Пам’ятаю вашу золоту магію в Лоріані й була б щаслива допомогти вам із нею. Мої двері завжди відчинені.

Її кроки затихли на сходах.

Я ще кілька секунд стояла нерухомо. Потім підійшла до стійки, віддала поштмейстеру листа й заплатила за відправку. Він лише буркнув щось нерозбірливе.

Зовні, на карнизі, чекала Перлина. Вона розправила крила, і кулон на моїх грудях ледь відчутно потеплішав.

– Ти теж це відчула, – прошепотіла я.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше