ПРОЛОГ

Сніг валив важкими, вологими пластівцями, замітаючи ночі сліди й перетворюючи темний ліс на суцільну білу пастку. Жінка бігла, спотикаючись об випнуте коріння та важко дихаючи. Легені пекло від морозу, але вона міцніше стискала в обіймах сніжно-білий згорток. У її руках, притулившись до самих грудей, тихо спала п’ятирічна дівчинка, яка й не здогадувалася, що кожна секунда цієї втечі вартувала її матері останніх сил.

Позаду, крізь шелест завірюхи, доносився далекий, загрозливий тупіт і магічне гудіння погоні. Переслідувачі наступали на п’яти. Жінка знала: далі бігти разом – це вірна смерть для обох.

Попереду з темряви виринули високі, похмурі кам’яні стіни притулку. Вони виглядали непривітно, але за ними панувало життя. Біля самого паркану, похилившись від старості та ваги снігу, стогла велетенська стара верба.

Вона підбігла до дерева, заховавшись у затінку його розлогого гілля, де сніг не так лютував. Руки тремтіли, коли вона бережно опустила дитину на сухий острівець біля коріння, прикритого її власним теплим плащем. Дівчинка на мить розплющила сонне, чисте оченята й тихо мовила: – Мамо?..

– Тише, люба... Ти в безпеці, – пошепки мовила жінка, ковтаючи гарячі сльози, що миттєво замерзали на щоках.

Переслідувачі були вже близько. Часу не залишалося взагалі. Жінка повільно занесла тремтячу долоню над головою донечки. В останній порив відчаю та любові її рука спалахнула м’яким, сліпучим золотим світлом магії. Сила огорнула дитину ніжним коконом, ховаючи її від чужих очей, даруючи тепло та захист від лютої холоднечі.

– Будь щаслива, донечко, – тихо, але з непохитною вірою прошепотіла вона.

Золота іскра згасла. Жінка випросталася, востаннє подивилася на маленьке обличчя, розвернулася й кинулася в протилежний бік, ведучи погоню за собою  і зникаючи в суцільній сніговій бурі.