Розділ 13

Сірий, непривітний світанок будив місто від сну. Шон розплющив очі, і першим, що він відчув лише холод на сусідній половині ліжка. Він інстинктивно простягнув руку, шукаючи тепло, але його пальці торкнулися лише добре випрасуваної, порожньої прохолодної білизни.

Він сів на краю ліжка, важко провівши долонею по обличчю. Голова розколювалася не від похмілля - він майже не пив учора, - а від нескінченного рою думок, які роздирали його свідомість на шматки усю ніч. Усе його тіло було напружене до межі. Він підняв погляд на своє відображення у великому дзеркалі шафи: під очима кольору неба залягли глибокі тіні, зблідла шкіра говорила про втому. Від того самовпевненого, цинічного чоловіка, який звик брати від життя все, граючись чужими почуттями, не залишилося й сліду. Тепер він сам був зламаний власною грою.

Тишу кімнати розрізала різка вібрація телефону на тумбочці.

Серце Шона шалено забилося. «Елізабет», - промайнуло в голові. Він схопив смартфон так швидко, що він ледве не впустив його. Але екран висвітив ім'я генерального директора.

Шон розчаровано видихнув, квапливо відкрив повідомлення. Текст був сухим, діловим і не терпів жодних заперечень. Керівництво вітало його з новою посадою начальника відділу і негайно, просто сьогодні вранці, відправляло у термінове відрядження до філії в іншому місті для «передачі досвіду та кризового менеджменту». Наступним повідомленням від Шарлоти, секретарки, прилетіли електронні квитки на швидкісний потяг і бронь у готелі. Виїзд за три години.

Він роздратовано жбурнув телефон на ліжко. Злість гарячою хвилею піднялася від грудей до горла. Відрядження. Саме зараз, коли його життя тріщало по швах, коли йому життєво необхідно було побачити Елізабет, подивитися в її очі і довести, що він більше не той наляканий хлопчисько, що ховається за сарказмом. Його не полишала нав'язлива думка, що ця раптова поїздка - не просто корпоративна необхідність. Це був почерк Келлі. Вона мала доступ до вух генерального, свого дядечка, і майстерно прибрала Шона з шахівниці, щоб він не встиг нічого зробити.

Здавивши глухий рик розпачу, Шон знову схопив телефон. Його пальці швидко забігали по клавіатурі, набираючи текст для тієї єдиної, яка зараз мала для нього значення:

«Ліззі. Я благаю тебе, не роби поспішних висновків. Мені потрібно терміново з тобою поговорити, пояснити все, що було вчора. Але мене буквально виштовхують у відрядження в інше місто, наказ директора. Я повернуся за кілька днів, і ми все вирішимо.»

Він натиснув «Відправити». Повідомлення доставлено. Він сидів, не відриваючи погляду від екрана, чекаючи на ці дві маленькі галочки, які б означали, що вона прочитала. Чекав на слова «я чекатиму», «добре», хоча б просто крапку у відповідь. Але екран невблаганно мовчав.

Тиша з її боку била болючіше за будь-які крики. Вона ігнорувала його. Шон підвівся, відчуваючи неймовірну вагу у всьому тілі, і пішов збирати дорожню сумку. Він закидав туди темні сорочки та худі, не дивлячись, машинально. Уперше в житті кар'єрний успіх здавався йому абсолютною, мертвою порожнечею. Він їхав у відрядження з такою важкою душею, ніби вирушав на власну страту.

Атмосфера в офісі «Horizon» цього ранку була звичною : запах свіжозмеленої кави, шелест паперів, телефонні розмови. Елізабет йшла коридором офісу, намагаючись тримати спину ідеально рівно. Її каштанові пасма були зібрані в строгий пучок, а на обличчі застигла маска професійної відчуженості.

Сівши за свій стіл, вона розблокувала екран телефону. Повідомлення від Шона висіло на екрані.

Вона прочитала його слова. Один раз, другий. І раптом відчула, як сталевий обруч, що стискав її ребра з учорашнього вечора, трохи ослаб. Вона полегшено, майже судомно видихнула. Відрядження. Його не буде в місті. Їй не доведеться сьогодні зустрічатися з ним у коридорах, не доведеться ховати погляд, не доведеться вести ту жахливу, болючу розмову, від якої боліло серце. Доля дала їй відстрочку, невелику паузу, щоб зібрати свої розбиті почуття до купи. Вона не стала йому відповідати. Просто відклала телефон дисплеєм донизу і відкрила робочу пошту.

Проте її ілюзія спокою розбилася вщент рівно за сорок хвилин.

Внутрішній телефон на її столі різко задзвонив. Голос керівника відділу звучав досить офіційно: «Елізабет, просимо вас негайно піднятися до конференц-залу керівництва на дев'ятому поверсі».

Холодок пробіг уздовж її хребта. Дев'ятий поверх ніколи не викликав до себе «просто так».

Коли вона увійшла до просторого приміщення з панорамними вікнами та масивним столом з чорного дерева, її зустріли троє: директор з розвитку, керівник PR-відділу та... Келлі. Остання сиділа в кутку, закинувши ногу на ногу, у стильному смарагдовому костюмі, ліниво попиваючи воду зі склянки.

- Сідайте, Елізабет, - сухо сказав директор, не підіймаючи на неї очей від якоїсь папки. - Ми зібрали вас тут через кричущий інцидент. Рекламна кампанія, над якою Ви працювали, і запуск якої мав відбутися сьогодні вранці, не готова. Бюджети злиті в порожнечу. Ми понесемо колосальні збитки.

Земля пішла з-під ніг Ліз. У вухах різко задзвеніло. Вона зблідла, інстинктивно стискаючи край столу холодними пальцями.

- Це якась помилка, - її голос здригнувся, але вона швидко опанувала себе, дивлячись прямо на керівника. - Три дні тому я отримала пряму вказівку передати цей проєкт Вівіан з відділу маркетингу. Вона особисто забрала всі матеріали. Я не вела фінальний етап, це було передано іншій колезі.

- У нас немає жодних письмових розпоряджень чи службових записок про передачу проєкту, - втрутився PR-директор, поправляючи окуляри. - За системою ви залишаєтесь головним виконавцем. Ваша халатність завдала компанії непоправної шкоди. За такі дії передбачено негайне звільнення без виплати компенсацій, Елізабет. Ми ще робимо вам послугу, не подаючи до суду.

- Але ж я передала його! Запитайте Вівіан! - Ліз підвелася, відчуваючи, як паніка переростає у відчайдушну боротьбу за справедливість.