Розділ 8

Понеділок зустрів Сіетл безжальною, сірою мрякою. Дрібний дощ монотонно бив у панорамні вікна офісу «Horizon», створюючи ідеальний фон для того абсолютного спустошення, яке панувало всередині Елізабет.

Вона сиділа за своїм робочим столом, сховавшись за двома великими моніторами, ніби за бетонними стінами бункера.

«Просто працюй. Дивись у монітор. Роби свою роботу. Не думай про нього,» - повторювала вона про себе, швидко стукаючи пальцями по клавіатурі. Але букви розпливалися. Замість чорних символів на білому фоні вона бачила сині, льодяні очі, його посмішку, малюнки на тілі…

Вона так старанно уникала його всі наступні дні. Приходила в офіс раніше, йшла пізніше, обідала прямо за столом, ковтаючи несмачні салати з пластикових контейнерів, аби тільки не перетинатися з ним у коридорах чи біля кавомашини. Вона знала, що якщо він подивиться на неї своїм фірмовим, звабливим поглядом, її стіна байдужості впаде, оголивши всю її жалюгідну закоханість.

Раптом двері її кабінету відчинилися. Елізабет не потрібно було піднімати очей, щоб зрозуміти, хто увійшов. Її рецептори миттєво вловили цей до болю знайомий аромат. Парфуми Шона. Аромат чоловіка, який став її особистим прокляттям.

- Привіт. Ховаєшся від світу? - його голос пролунав розслаблено і легко, заповнюючи собою весь простір невеликого кабінету.

Вона змусила себе зробити глибокий вдих, приклеїла на обличчя свою найкращу «корпоративну» посмішку і повільно підняла очі.

Шон стояв перед її столом. На ньому була біла сорочка, рукави якої, як завжди, були недбало засукані до ліктів. Його світле волосся було злегка розкуйовджене.

- Привіт, Шоне, - її голос прозвучав рівно, без жодної зайвої емоції. - Не ховаюся. Просто багато роботи. Кінець кварталу, сам розумієш.

Шон повільно обійшов стіл і звично, абсолютно ігноруючи будь-які особисті кордони, сів прямо на край її стільниці, відсунувши стопку якихось паперів. Його очі пильно, майже скануючи, вдивлялися в її обличчя.

У його голові крутилися дивні, незрозумілі йому самому думки. Зі сторони все було як завжди - Ліз сиділа перед ним, ідеальна, красива, строга. Але його внутрішній голос говорив про щось дивне. Вона більше не реагувала на його появу тим теплим, злегка саркастичним блиском в карих очах. Її поза була закритою. Вона не жартувала, не закотила очі на його вторгнення. Від неї віяло холодом.

Він не розумів, що відбувається. Для Шона та ніч була апогеєм їхньої довіри. Вони переспали, їм було неймовірно круто, і при цьому вони уникли всієї тієї драми, яку він так ненавидів. Він був упевнений, що знайшов ідеальний баланс. Але тепер його найкраща подруга ніби віддалилася на тисячу кілометрів, сховавшись за стіною звітів і дедлайнів. Йому не вистачало її. Не вистачало її легкості, її підтримки.

- Ти якась бліда, - тихо сказав він, простягнувши руку, щоб торкнутися її щоки.

Елізабет рефлекторно, майже непомітно, відхилилася назад, уникаючи його дотику. Його рука завмерла в повітрі, а потім повільно опустилася.

- Просто не виспалася, - сухо відповіла вона, опускаючи очі на клавіатуру. - Що ти хотів, Шоне? У мене справді горить презентація.

В очах Шона промайнула тінь здивування. Його зачіпала ця холоднеча. Його нарцисична натура вимагала повернути все на свої місця, повернути її увагу.

- Я хотів витягнути тебе на обід, - впевнено заявив він, схрестивши руки на грудях. - Ти вже тиждень харчуєшся якимись перекусами перед монітором. Так не піде. Ми йдемо їсти нормальну їжу.

- Я не можу... - почала було Ліз, але він її різко перебив.

- Можеш. Презентація не згорить. До того ж, - він зробив коротку паузу, і його губи розтягнулися в хитрій посмішці, - Келлі дуже хотіла поспілкуватися з тобою в неформальній обстановці. Ми йдемо втрьох.

Слово «Келлі» вдарило Елізабет під дих. Повітря в кабінеті раптом стало в'язким. Вони йдуть втрьох? Він прийшов кликати її на обід, щоб вона сиділа і дивилася, як він фліртує з цією... стажеркою?

- Шоне, я не думаю, що це гарна ідея. Мені справді ніколи, і я не впевнена, що компанія Келлі - це те, що мені зараз потрібно, - тонко, з явною іронією натякнула вона на свою відмову.

Але Шон не відступав.

- Годі тобі, Ліз! Не будь занудою. Ти мені потрібна там. Пішли. Відмова не приймається. Ти ж моя найкраща подруга, ти маєш оцінити ситуацію, - він підморгнув їй і зіскочив зі столу.

Це прокляте «найкраща подруга» знову змусило її стиснути зуби так, що заболіли щелепи. Гордість кричала їй відмовитися. Але інша частина, мазохістська і вперта, шепотіла: Якщо ти відмовишся, він зрозуміє, що ти ховаєшся. Він зрозуміє, що точно щось не так.

Елізабет повільно закрила кришку ноутбука і підвелася. Вона розправила плечі, вирівняла спину, наче йшла на ешафот.

- Добре. Пішли обідати.

Ресторан італійської кухні на першому поверсі їхнього бізнес-центру зустрів їх ароматами смаженого часнику, базиліку та свіжозвареної кави. Вони зайняли кутовий столик біля вікна.

Елізабет сиділа навпроти Шона, а Келлі вмостилася прямо біля нього, на кутовому диванчику, майже притискаючись своїм стегном до його ноги. На стажерці була кремова блузка з настільки глибоким вирізом, що Ліз дивувалася, як вона взагалі пройшла офісний дрес-код.

Келлі не замовкала ні на секунду. Вона щебетала про якісь нові тренди в дизайні, постійно звертаючись до Шона, зазираючи йому в очі і періодично, наче зовсім випадково, торкаючись своїми тонкими пальцями з ідеальним червоним манікюром до його руки.

- Ой, Шоне, ти такий геній! Той інтерфейс, що ти вчора показував, це просто щось неймовірне. Я б ніколи до такого не додумалася! - Келлі дзвінко розсміялася, відкидаючи своє світле ідеальне каре назад, оголюючи тонку шию.

Шон сидів розслаблено, тримаючи в руці склянку з водою. Він посміхався, його душа явно тішилася цим обожнюванням, але він тримався стримано. Він не розпускав руки, не відповідав їй відвертими непристойностями, як робив це з іншими. Він пам'ятав, що вона родичка боса. Він вів цю гру філігранно, балансуючи на межі.