Розділ 4

Елізабет застрибнула на пасажирське сидіння стильного авто Шона і з важким зітханням зачинила двері. Її плечі, зазвичай рівні та впевнені, зараз зрадницьки опустилися. Вона виглядала як людина, яка щойно пережила торнадо, але замість вітру її змело хвилею приниження.

Шон сидів за кермом, ідеально розслаблений, в улюбленій шкіряній куртці. Він нічого не питав. Лише мовчки простягнув їй крафтовий паперовий пакет.

Ліз зазирнула всередину. Аромат розтопленого чорного шоколаду та волоських горіхів вдарив у ніс. Її улюблені брауні з кав'ярні на розі, ті самі, з трохи вологою серединкою, які вона могла їсти тоннами в моменти найвищого відчаю.

- Ти мене занадто добре знаєш, - видихнула вона, дістаючи один квадратик і з насолодою відкушуючи шматок. Солодощі одразу почали робити свою магію, трохи приглушуючи пекучий сором. - Це єдине, що може зняти сьогоднішній стрес.

Шон посміхнувся, спостерігаючи, як вона закриває очі від задоволення.

- Для цього і потрібні друзі, Ліз. Щоб піднімати рівень цукру в крові, коли черговий ідіот опускає твою самооцінку.

Він несподівано натиснув на кнопку запалювання. Двигун заревів глибоким, басовитим звуком. Автомобіль плавно рушив з місця, вливаючись у нічний потік машин.

- Гей, а куди це ми? Мій дім в інший бік! - Елізабет здивовано округлила очі, вчепившись у пасок безпеки.

- Скоро сама все побачиш, - Шон ліниво крутив кермо однією рукою - тією самою лівою, забитою гарними чіткими лініями тату, - Додому ти сьогодні точно не підеш. Не в такому стані.

Він увімкнув музику - якийсь ритмічний транс, що ідеально лягав на мерехтіння вуличних ліхтарів за вікном. Елізабет не стала сперечатися. Доїдаючи тістечко, вона просто спостерігала за тим, як впевнено він веде машину. Його профіль був ідеальним: прямий ніс, чітка лінія підборіддя. Він знав, як виглядати ефектно навіть у звичайній поїздці містом.

Через півгодини неонові вогні хмарочосів Сіетла почали поступатися місцем іншим, більш яскравим, грайливим вогням. Автомобіль зупинився біля пірсу, і Елізабет була враженою.

Перед ними височіло «Велике колесо Сіетла» - гігантське чортове колесо, що світилося тисячами кольорових діодів прямо над темними водами затоки Елліотт. Воно виглядало велично, магічно, і вона не так уявляла собі кінець цього жахливого вечора.

- Шоне? Що ми тут робимо? - розгублено запитала вона, коли вони вийшли з машини і прохолодний вітер з океану розкуйовдив її ідеально вкладене волосся.

- Ми йдемо на терапію. Повітряну, - він підморгнув їй, беручи за лікоть і ведучи до кас.

Вже через кілька хвилин вони сиділи в повністю скляній кабінці, яка плавно і майже безшумно почала свій рух вгору, відриваючи їх від землі. У кабінці було тепло, грала тиха музика.

Шон сів навпроти, зручно вмощуючись на сидінні, заклавши ногу на ногу.

- Ну, а тепер розповідай. Все в деталях. Що там не так з цим Джошем, що ти тікала від нього, як від цунамі?

Ліз глибоко зітхнула, і слова полилися з неї потоком.

- Шоне, це був просто жах! Він сказав, що я... що я "норм", але мені потрібен апгрейд! - її карі очі знову спалахнули обуренням. Вона емоційно жестикулювала, розповідаючи кожну деталь. - Він заявив, що мій колір волосся мене старить! Що мій одяг не трендовий! І це при тому, що я збиралася дві години! Він сидів там, розрізав свій стейк і розбирав мене на запчастини, як якийсь... конструктор! Він сказав, що у нього були моделі та блогерки, і він знає, як з мене зробити щось «пристойне». Я відчувала себе як стара машина, яку пригнали на СТО! Чому всі чоловіки прагнуть переробити жінок? Що з ними не так?

Вона говорила і говорила, випліскуючи всю злість, образу і розчарування. Колесо тим часом повільно піднімалося все вище і вище. Шон слухав уважно, не перебиваючи, його світлі очі уважно стежили за її мімікою. Він не сміявся, хоча в іншій ситуації обов'язково відпустив би якийсь дошкульний жарт.

Коли їхня кабінка досягла найвищої точки, майже ста вісімдесяти футів над землею, механізм трохи сповільнився. Ліз саме набирала повітря в легені, щоб розповісти, як вона кинула серветку, але Шон раптом підняв руку, зупиняючи її потік слів.

- Стоп, - його голос пролунав тихо, але владно. - Забудь про цього ідіота. Подивись краще туди.

Він кивнув у бік панорамного вікна. Елізабет, все ще важко дихаючи від емоцій, перевела погляд і... завмерла.

За своїми образами вона зовсім не помітила, як вони піднялися над світом. Перед нею, як на долоні, лежав нічний Сіетл. Неонове світло висоток відбивалося в темній воді затоки, утворюючи довгі, тремтливі золоті та червоні доріжки. Вдалині світилася вежа Спейс-Нідл, наче космічний корабель, що щойно приземлився. Місто дихало, мерехтіло, жило своїм життям, таке величне і прекрасне.

Вона прилинула до скла, відчуваючи, як гнів і приниження просто розчиняються в цьому безмежному просторі. Всі її проблеми, всі ці дурні хлопці з Тіндера, невдалі побачення, слова Джоша - все це раптом стало таким дрібним, мізерним, незначним на тлі цієї краси.

- Боже... Як гарно... - прошепотіла вона, притискаючи долоні до прохолодного скла.

- Так, - Шон сів поруч, дивлячись не на місто, а на її профіль, освітлений вогнями. - А он там, бачиш ту темну пляму біля пірсів? Це ринок Пайк-Плейс. У 1907 році його створили лише тому, що ціни на цибулю злетіли в десять разів, і люди вийшли на бунт. А зараз там літають лососі, яких продавці кидають один одному.

Ліз тихо розсміялася, не відриваючи погляду від пейзажу.

- Ти і таке знаєш?

- Я знаю багато речей, принцесо, - він хитро посміхнувся. - А он той червоний міст... Коли його будували, один робітник замурував там свою щасливу монету. Кажуть, якщо проїхати по ньому і загадати бажання, воно здійсниться. Але це не точно.

Елізабет знову засміялася. Колесо повільно опускалося, але вона більше не згадувала про Джоша. Вони обговорювали місто, Шон розказував якісь безглузді міські легенди, і Ліз відчувала неймовірну легкість.