1.Адріан, щоденник, Еліс

Майстерня Еліс була залита м’яким денним світлом, яке пробивалося крізь високі вікна. Запах старих книг і пергаменту поєднувався із запахом свіжозвареної кави, а легкий безлад на столах свідчив про творчу роботу. В повітрі стояла тиша, порушувана лише шелестом сторінок та легким писком старовинного годинника.
Дзвін дверей змусив Еліс підняти голову. На порозі стояв чоловік, високий, з холодним поглядом, що одразу привернув увагу. Він тримав у руках щось загорнуте в м’яку тканину.
— Добрий день, — промовив він спокійно, голос низький і рівний. — Мене звати… скажімо, Арден. У мене є старовинний щоденник, який я б хотів відреставрувати.
Еліс, трохи здивована, підвелася і підійшла ближче.
— Щоденник? — запитала вона, беручи його обережно. — Які ж роки він має?
Чоловік витягнув обгорілу, обвуглену книгу, сторінки якої були пожовклі й крихкі, деякі — втрачені повністю.
— Близько трьохсот років… — відповів він тихо. — Під час пожежі він був практично знищений. Це — частина моєї родинної історії, і я хочу зберегти її для нащадків.
Еліс обережно провела пальцями по обвугленому краю сторінки, відчуваючи тепло його дотику крізь тканину.
— Це буде складно, — промовила вона, — але цікаво. Дивлячись на це, можна відчути, як історія намагається вижити, навіть через вогонь.
Він спостерігав за нею, не відводячи погляду. Його холодний, строгий вираз обличчя розм’якшувався, коли він бачив, як Еліс нахиляється над щоденником, торкаючись сторінок з ніжністю та обережністю.
— Ви дуже уважна, — нарешті промовив він, — і я впевнений, що моє минуле в надійних руках.
Еліс відвернулася, трохи зніяковівши від уваги, і тихо відповіла:
— Я завжди намагаюся відчути душу книги чи сувою. Вони розповідають свої історії, якщо вмієш слухати.
В кімнаті настала коротка пауза. Лише шелест старого годинника і тихий подих обов’язково важливого моменту. Чоловік, який назвав себе Арденом, нахилився трохи ближче.
— Іноді, — сказав він тихо, — історія людей настільки ж загадкова, як і сама книга.
Еліс відчула легке тремтіння всередині — чи то від його слів, чи від того, що цей незнайомець приніс до її майстерні не просто щоденник, а частинку минулого, що тримало у собі таємницю.
— Давайте почнемо, — промовила вона нарешті, — і подивимося, що можемо врятувати.
Він кивнув і тихо поставив щоденник на стіл поруч із нею, не відводячи погляду, а його очі, холодні і суворі, спостерігали за кожним її рухом. Ніби нитка, що ще не існувала, вже тягнула їх один до одного.
Еліс обережно розгорнула щоденник на столі, уважно провела пальцями по обвуглених сторінках, ніби відчуваючи їхню історію крізь кожен порох і прожарений край. В кімнаті стояла тиша, лише шелест старого пергаменту та легкий запах старовини.
— Можливо, краще, — промовила вона тихо, піднімаючи голову на нього, — якщо ви зараз залишите майстерню. Мені потрібна повна концентрація, щоб не пошкодити сторінки.
Він кивнув, не знімаючи свого спостережливого погляду.
— Звісно. Я можу почекати. — Його голос був спокійний, контрольований, але в ньому відчувався інтерес.
Еліс зробила крок до нього, трохи сором’язливо, але впевнено:
— Якщо ви… — вона зупинилася на мить, ніби обираючи слова, — хочете, щоб я повідомила, коли щоденник буде готовий… Можна залишити ваш номер телефону?
Він підняв брову, дивлячись на неї холодним, але зацікавленим поглядом.
— Можна, — промовив тихо, простягаючи руку.
Вона записала номер на маленькому аркуші паперу і передала йому, трохи посміхаючись:
— Добре. Я зателефоную, як тільки завершимо реставрацію.
Він прийняв аркуш, уважно подивився на її очі, коротко кивнув і повільно повернувся до дверей.
— До зустрічі, — промовив він, не відводячи погляду, і залишив майстерню, залишаючи Еліс саму з щоденником.
Вона видихнула і повернулася до роботи, але всередині відчувала легке тремтіння, як від нитки, що повільно починала тягнути її до незнайомця з холодним поглядом.