Розділ 6. Останнє запитання — перша відповідь.

Кабінет інспектора Моргана виглядав так, ніби сам Бог порядку особисто щодня наглядав за розташуванням папок і чорнильниць. Жодної зайвої речі, жодної порошинки.

Сам інспектор сидів за масивним столом, наче кам’яна статуя. Його вуса нервово ворушилися при кожному різкому слові, а погляд був таким крижаним, що, здавалося, міг заморозити Темзу.

— Отже, Блеквуде, — почав він тоном, який не терпів заперечень, — ми вже маємо одного злочинця. Джон Корбет. Мотив, свідки, сварка з жертвою. Цього цілком достатньо.

Річард, розвалившись у кріслі навпроти, заклав ногу на ногу й демонстративно зробив вигляд, що уважно розглядає власні черевики.

— Так, так, звісно, — промовив він солодко. — І як же чудово, що вбивства припинилися одразу після його арешту… О ні, перепрошую. Зовсім навпаки! Наступного дня ми отримали ще одну жертву — заможного банкіра, задушеного у власному сховищі. Дрібна деталь, але, мабуть, ви її пропустили, коли вишукували докази в канцелярських шафах Скотленд-Ярду.

Я ледь стримала усмішку. Інспектор, навпаки, почервонів, наче варений рак.

— Це не має значення! — гримнув він.  — Ми… ми розслідуємо і другий випадок. Але Корбет винен у першому. Тут не може бути двох думок.

— У вас, інспекторе, завжди одна думка, — металево відрізав Річард, підводячи погляд. — І зазвичай вона помилкова.

— Ви переходите межі, Блеквуде!

— Ні, інспекторе, я лише нагадую вам про існування логіки. Або, можливо, ви всерйоз вважаєте, що Джон Корбет з камери попереднього ув`язнення якимось дивом особисто проник до сховища лихваря, заблокував двері й перекрив вентиляцію? Я не здивуюся, якщо у ваших рапортах завтра з’явиться слово «чарівництво».

Морган розлючено грюкнув кулаком по столу.

— Досить ваших насмішок, Блеквуде! Ви забуваєте, хто тут керує слідством.

— Я ніколи про це не забуваю, — іронічно вклонився Річард. — Саме тому воно завжди буксує.

Я боялася, що зараз хтось із них вихопить револьвер, настільки напруженим було повітря в кабінеті. Але Блеквуд, наче відчувши мій внутрішній страх, підморгнув мені й додав уже спокійніше:

— Інспекторе, у Лондоні орудує серійний вбивця. Навіть, якщо ви не бачите між цими двома смертями зв`язку — дослухайтесь до мене, адже він є. А якщо ви й надалі наполягатимете на своїй версії, то наш убивця знову вбиватиме, а ви будете виглядати не просто дурнем, а співучасником.

Морган мовчав. Його вуса здригалися, щоки налилися кров’ю. Але заперечити він уже не міг.

Я дивилася на них обох і розуміла: ця боротьба — не просто суперечка між двома чоловіками. Це було справжнє протистояння між холодною впертістю системи й гострим розумом, який бачив на кілька кроків далі за очевидні факти. І тепер тільки Річард міг довести правду.

— Сьогодні ми проведемо допит Корбета, — раптово вимовив інспектор, намагаючись зберегти рештки авторитету.

Я краєм ока помітила, як Річард ледь зсунув брови докупи. Він схрестив руки на грудях і сухо кинув:

— Перш ніж ви звалите на бідолаху підозри, я хочу задати йому декілька запитань. На одинці. Чи дозволите ви мені це зробити, інспекторе?

Слова Річарда звучали з гіркою насмішкою. Інспектор теж це помітив, але ніяк не відреагував. Він помовчав, а потім кивнув одному із констеблів, даючи знак, щоб нас провели до Корбета.

В’язниця зустріла нас важкими залізними дверима, смородом вогкості та гнилі. Коридори були тісними й темними, лише світло смолоскипів вирізало жовтуваті плями на стінах. Десь у глибині чулося приглушене стогнання, наче самі душі тут не витримували свого ув’язнення.

Камера Джона Корбета знаходилася майже в кінці похмурого ряду. Він сидів на вузькій лаві, руки помітно тремтіли, але очі горіли впертістю. Побачивши нас, чоловік миттєво підхопився на ноги.

— Нарешті! — вигукнув він, чіпляючись пальцями за холодну решітку. — Ви ж мусите розуміти, що я не вбивав її!

Річард театрально розкинув руки в сторону.

— І тому ви вирішили влаштувати спектакль зі сваркою посеред таверни? Так, щоб усі бачили, як сильно ви її ненавидите? Це, знаєте, геніальний спосіб забезпечити собі «бездоганне» алібі.

— Я… був напідпитку! Вона зруйнувала мою кар’єру, моє життя! Я хотів їй висловити все в очі… але я навіть не думав піднімати на неї руки!

 — Лондон сповнений людей, яким журналісти руйнували життя, — холодно кинув детектив. — Та чомусь лише ви сидите у камері.

Я глибоко вдихнула, зробила крок ближче до решітки й тихо, але твердо промовила:

— Джоне, якщо ви невинні, вам треба сказати правду. Де ви були тієї ночі одразу після сварки?

Він зам’явся. Погляд панічно заметушився, руки стиснулися в кулак.

— Я не можу сказати.

Річард засміявся тихо, майже зловісно.

— Чудово. «Я не можу сказати». Це ж улюблена фраза всіх невинних. Чому б вам одразу не додати: «Але, будь ласка, повірте мені на слово»?

— Ви нічого не розумієте! — розпачливо вигукнув Джон, притискаючись чолом до ґрат. — Якщо я розкрию, де був, постраждає інша людина. Клянусь вам, я не вбивав її.

Його голос зламався на останньому слові, і в гнітючій тиші стало чути лише краплі води, що падали зі стелі.

Річард нахилився ближче до Корбета й сказав майже пошепки, дивлячись арештантові промовисто в очі:

— Слухай уважно, друже. Якщо ти думаєш, що це благородне мовчання тебе врятує — ти вже мрець. Інспектор зробить із тебе ідеального вбивцю. Тобі треба вибирати: або ти кажеш правду мені, або твоя шия дуже скоро скаже «привіт» мотузці.

Джон здригнувся і стомлено відвернувся в темний куток камери.

— Я не можу…

Річард випрямився, провів рукою по волоссю  й сухо кинув:

— Гаразд. Сиди тут і тренуй красномовство. Бо коли в місті знайдуть наступне тіло, я вже не буду впевнений, що інспектор дозволить тобі дожити до суду.

Невдовзі після важкої розмови з Джоном з'явився той самий констебль із зв'язкою ключів. Ми мовчки рушили слідом за ним довгим коридором, освітленим тьмяними лампами. Стіни тут здавалися особливо похмурими й вогкими, а підлога — дочиста стерта тисячами кроків приречених людей. Нарешті попереду з’явилися важкі двері. Констебль відчинив їх і нас зустріло просторе суворе приміщення.