Розділ 5. Блискучі свідки злочину.

Я прокинулася від яскравого ранкового світла, що вперто просочувалося крізь щілину між важкими шторами. Перша думка була така ж, як і вчора: я вдома. Потягнулась спросоння, потім рука інстинктивно смикнулася до приліжкової тумбочки, шукаючи телефон — і натрапила на порожнечу. Серце різко стиснулося від раптового спалаху дезорієнтації, але цього разу я вже не здригнулася в паніці, а лише видихнула, змушуючи прийняти себе нову реальність і згадати, де насправді знаходжуся.

Сівши на ліжку, я повільно роззирнулася довкола. На килимі виднілися дрібні складки, які я вже встигла запам’ятати за ці дні, а в дзеркалі навпроти миготіло моє сонне відображення — у скуйовдженому волоссі й нічній сорочці, зовсім не схожій на мої звичні піжами. Було дивно: другий ранок поспіль починався не з шуму міста, не з миготіння екрану, а з цієї важкої тиші, де кожен звук здавався занадто виразним.

Я щойно встигла подумати, що починаю пристосовуватися, коли почула приглушені голоси знизу. Вони були схвильовані, уривчасті, зовсім не схожі на буденні розмови. І разом з відчуттям дежавю до мене повернулося відчуття тривоги: тут знову щось сталося.

На стільці біля туалетного столика акуратно лежали новенькі спідниця й блузка, які ще першого вечора для мене приготувала місіс Девіс. Я повільно одягнула їх, намагаючись не думати про те, як звично мені стало брати до рук одяг, що кілька днів тому здавався дивним театральним костюмом. У ванній кімнаті швидко вмилася, освіживши обличчя, почистила зуби й взяла до рук гребінь.

Мої рухи були ще незграбними, але я вже знала послідовність: розчесати довге хвилясте волосся, зібрати його у високий пучок, закріпити шпильками. Кілька неслухняних пасом все одно вибилися й гарними локонами спадали на щоки та шию. Я нахилилася ближче до дзеркала й на мить завмерла: моє відображення дивилося на мене зовсім не так. Ніби переді мною стояла інша жінка — впевненіша, стриманіша, і я раптом відчула легке дивне захоплення від цієї незнайомої версії себе.

Зітхнувши, я поправила рукави блузки й вийшла в коридор. Сходи рипіли під ногами, коли я поспіхом спускалася вниз, а голоси ставали все чіткішими й тривожнішими. У вітальні я застала Річарда, який стояв біля каміна й розмовляв з місіс Девіс. Його обличчя було суворе, зосереджене, а руки міцно стиснуті за спиною.

— Що сталося? — запитала я, відчувши, як тривога знову міцно обійняла мої плечі.

Річард повільно підвів на мене погляд. У його сірих очах блищала напруга, яку важко було не відчути.

— Друге вбивство, — коротко відповів він. — Цієї ночі.

Я завмерла, наче в мене з-під ніг вихопили землю. Друге?..

— І цього разу, — продовжив Річард, трохи нахиляючись уперед, — я не можу дозволити собі згаяти жодної хвилини. Час працює проти нас.

Я присіла на край стільця, намагаючись приховати тремтіння.

— Хто цього разу?

— Місцевий лихвар, — гірко хмикнув Блеквуд. — Дуже жадібний пан, якому тепер навіть у пеклі, мабуть, доведеться платити відсотки за вугілля. Його знайшли мертвим у власному сховищі, буквального оточеного купою золота й коштовностей. Уявіть собі: таке поетичне завершення життєвого шляху — зникнути саме біля того, що любив у цьому світі найбільше.

Я відчула, як холод тоненькою голкою прокрався мені під шкіру.

— Схоже, у Корбета справді є залізне алібі.

— Корбет, безсумнівно, дурень, — роздратовано відмахнувся Блеквуд. — Але дурість і вбивство — це дві зовсім різні професії. Він чудово підходить на роль нещасного цапа-відбувайла. Та справжній вбивця в нас, повірте, більш талановитий.

У вітальні пахло випічкою і димом від свічок, які ще тліли на каміні. В такій затишній атмосфері було неймовірно дивно обговорювати ці моторошні речі.

— Торнтона знайшли на світанку, — знову сказав Річард. — Майже так само, як вчора — місіс Енджоб. Почерк злочинця напрочуд стабільний.

Я не відповіла. Лише повільно відкинулася на спинку стільця, стискаючи пальці, ніби намагаючись утримати в пам`яті думку, що вислизала.

— Усе це… ці вбивства, — вимовила тихо, дивлячись кудись перед собою, — це так страшно.

Річард обернувся. На мить у його погляді несподівано промайнуло щось м’яке — втома чи співчуття. Він зробив кілька безшумних кроків і зупинився зовсім поруч.

— Іноді ми забуваємо, що цей світ тимчасовий, — сказав детектив, дивлячись мені в очі. — І тому живемо так, ніби попереду нескінченність.

І якби ж він тільки знав, як важко ці слова відгукнулися всередині. Річард говорив про звичайну плинність життя, навіть не підозрюючи, що для мене цей світ і справді мав чіткий термін придатності.

Після сніданку ми з Річардом вирушили в дорогу. Наш шлях лежав до маєтку банкіра, який став черговою жертвою цієї кривавої драми. Карета гойдалася на бруківці, і кожен поштовх луною віддавався в моїй, важкій від роздумів голові. Я судомно намагалася скласти у єдине ціле деталі, втиснути нові моторошні факти у рамки того, що, здавалося б, уже знала напам'ять. Але чим далі заходило це розслідування, тим чіткіше я розуміла: сюжет, який колись здавався мені контрольованим і знайомим на кожній сторінці, тепер стрімко вислизав з рук, перетворюючись на непередбачувану і набагато кривавішу пастку, ніж я писала у своїх фантазіях.

Мовчанка між нами тягнулася надто довго, аж поки Річард, дивлячись у вікно, нарешті заговорив:

— Цього разу жертвою став Езра Торнтон. Золота лихоманка в людській подобі. Банкір і людина, яка тримає майже все місто на гачку. Для своїх клієнтів він — рятівник, для когось іншого — справжній жах.

Я здивовано звела брови, відчуваючи, як цікавість перемагає страх.

 — І що ж такого він робив?

— Позичав гроші тим, хто ніколи не міг віддати, — знизав плечима Річард. — А потім вимагав більше, ніж брав. Лихвар — так буде правильніше його називати. Половина міста була йому винна. Торнтон мав репутацію безжального, люди його боялися й водночас потребували. Не дивно, що охочих написати йому епітафію — чимало.