Розділ 4. Слово – теж зброя.

У кімнаті, забитій книжками та недописаними паперами, на стільці сиділа молода жінка. Помічниця. Її пальці судомно стискали носову хустинку, очі були червоні від сліз. Вона підвелася, коли Річард увійшов, і не могла відвести погляду від його суворого обличчя.

— Сідайте, — коротко сказав Річард, опускаючись навпроти. — Ми маємо кілька запитань. Міс…? — він зупинився, очікуючи ім’я.

— Робінсон, — прошепотіла вона, ковтаючи клубок у горлі.

— Робінсон, — голос Річарда звучав напрочуд м’яко, хоча очі залишалися холодними й уважними. — Ви знайшли тіло місіс Енджоб, чи не так?

Дівчина кивнула, затискаючи пальці ще сильніше.

— Розкажіть усе. Навіть дрібниці.

Вона видихнула тремтячим подихом:

— Я прийшла зранку, десь о дев’ятій. Двері в кабінет були… відчинені. Це мене здивувало. Зазвичай вона… завжди їх зачиняла. Я зайшла і… — голос зірвався, дівчина прикрила рот рукою, стримуючи ридання. — Більше нічого не знаю.

— Нічого не чули, нічого не бачили дивного, що могло статися напередодні? — спитав Річард, нахиляючись трохи ближче й вловлюючи кожну зміну в її міміці.

— Ні, клянусь, я нічого такого не помічала.

Річард на мить замовк, розглядаючи її бліде обличчя. Потім запитав тихо, майже байдуже:

— Коли ви бачили місіс Енджоб востаннє живою?

Міс Робінсон кліпнула і відвела погляд.

— Учора ввечері. Вона казала, що має зустріч у пабі.

— У якому саме?

— "Чорний ворон". Вона туди ходила часто. Але з ким мала зустрітися — не сказала.

Річард випрямився і тихо хмикнув, торкнувшись пальцями підборіддя.

— "Чорний ворон". Як символічно.

Інспектор, що стояв поруч, скептично звів брови:

— Ви й назви закладів вважаєте доказами?

— Я вважаю доказами все, інспекторе, — холодно відказав Річард. — Навіть ті слова, які люди бояться вимовити вголос.

У пабі «Чорний Ворон» стояв густий запах тютюнового диму, перемішаний із кислуватим духом пролитого елю та старого дерева. Бармен, кремезний чолов’яга з червоним носом і блискучою від поту лисиною, насторожено зиркав на детектива та інспектора, не знаючи, з якого боку чекати біди.

— Та журналістка? — він знизав плечима й потер долонею брудний рушник. — Бачив її вчора. Сиділа он там, біля каміна. Не сама, з якоюсь жінкою. Говорили тихо, але часом голоси підіймались, як при суперечці. Я не втручався, бо… ну, самі розумієте, клієнти є клієнти, а власникові проблеми не потрібні.

— І? — коротко спитав Річард, дивлячись на бармена так, ніби той володів усіма таємницями світу.

— І, — чоловік почухав потилицю, — поруч біля барної стійки сидів один, Джон Корбет. Постійний відвідувач, до слова. Замовив пива, але все поглядав у бік місіс Енджоб. І бурмотів щось собі під ніс… Та я не одразу зрозумів, поки не почув, як він пробурчав: «Ота змія ще поплатиться за все».

Інспектор кинув швидкий багатозначний погляд на Річарда, але той мовчав, уважно слухаючи.

— А далі? — підштовхнув детектив.

— Далі вона щось засміялася, ну, голосно так, — бармен знизав плечима, — і Джон наче вибухнув. Плюхнув кухлем об стійку, аж пиво розлилося, стілець з гуркотом впав… Він кинувся до неї, мало не перекинувши столик, і почав кричати. Мовляв, вона зруйнувала йому життя. Що її стаття зробила з нього посміховисько. Що він залишився ні з чим… — бармен облизав сухі губи й додав тихіше: — А тоді прямо на весь зал закричав, що вб’є її. І знаєте, він так це сказав… що в мене, признатися, аж мороз по шкірі пішов.

В барі настала тиша. Здавалося, навіть стіни затамували подих, чекаючи розв`язки.

— І що ж було потім? — нетерпляче запитав Річард.

— Жінка, з якою сиділа журналістка, швидко встала й намагалася заспокоїти їх обох, — згадав бармен. — Вона вивела місіс Енджоб звідси буквально за руку. А Корбет ще довго погрожував їй услід, поки його друзі не вгамували.

— Вб’є, кажеш? — протягнув інспектор, і в його голосі прозвучала така холодна задоволена нота, що я здригнулася. — Ну, ось і наш вбивця.

Він різко повернувся до своїх констеблів, що тулилися біля виходу:

— Знайти цього Корбета і негайно заарештувати.

Бармен відсахнувся, але кивнув:

— Він часто тут буває. Думаю, сьогодні увечері теж з’явиться…

Річард, який до цього хвилину мовчав, повільно обернувся до інспектора. Його очі звузилися, губи розтягнулися у звичній напівусмішці, де завжди ховалася небезпечна іронія.

— Ви серйозно, Моргане? — запитав він так тихо, що від того навіть стало моторошно. — Ви готові висунути звинувачення лише на підставі того, що розлючений чоловік зчинив п`яний галас у барі?

— Він погрожував убивством! — інспектор вище підняв підборіддя, намагаючись зберегти зверхній вигляд. — Ви самі чули. Це класичний мотив: зіпсоване життя, ненависть, крик про вбивство. І тепер жінка мертва. Крапка.

Річард не поспішав поступатися. Він зробив рішучий крок ближче, нависаючи над самовпевненим інспектором, і в його тихому голосі вперше чітко задзвеніла холодна сталь:

— Крик — не доказ. Я за своє життя чув сотні подібних погроз. І якби за кожну саджали — половина Лондона гнила б у в’язницях.

Морган почервонів, але не відступив.

— А ви, як завжди, ускладнюєте все навмисно, шукаєте приховані сенси там, де лежить проста й очевидна розгадка!

— Ні, — спокійно парирував Річард, нахиляючись ближче, — я шукаю правду там, де ви готові обійтися зручним цапом-відбувайлом.

Я стояла поруч, серце билося в горлі. Усе це дійство нагадувало двобій, де один робив ставку на закон і силу наказу, інший — на розум і холодну логіку.

— Я все одно вимагаю його арешту, — різко підсумував інспектор, втрачаючи терпіння.

Річард випрямився, змахнув невидимку пилинку з рукава й сухо всміхнувся:

— Будь ласка. Заарештуйте. Лише потім не дивуйтеся, коли справжній вбивця знову вийде на полювання і завдасть нового удару. Тільки наступного разу у вас не буде навіть того жалюгідного бармена, щоб підказати, де шукати сліди.