Розділ 3. Брехати не можна казати правду.

Кабінет Генріетти Енджоб зустрів нас гнітючою тишею, яка тиснула на барабанні перетинки сильніше, ніж гуркіт грому за вікном.

Повітря в кімнаті стояло важке, перенасичене застиглим жахом — воно досі пам’ятало спалах сліпого, неконтрольованого гніву. Я відчула, як у грудях на секунду зупинилося серце: це була сцена, деталі якої колись народилися у тиші власної кімнати. Сцена з мого ще недописаного роману. Тільки тепер чорнило обернулося на справжню, густу кров.

Тяжкі оксамитові штори були вирвані з карнизів, безпорадно звисаючи додолу стрічками, ніби хтось зривав їх у нападі гарячкової люті. Картини валялися долілиць, а деякі тріснули навпіл під чиїмось важким чоботом. Книжки з полиць були розкидані скрізь, сторінки вирвані з корінців й роздерті на шматки. Масивний дубовий стіл, за яким ця жінка роками вершила «справедливість» і писала гострі матеріали, лежав догори дном, а важкі висувні шухляди були вирвані з пазів і викинуті на підлогу. У кутку темніло старе шкіряне крісло — мовчазний свідок безсонних ночей, що, здавалося, досі зберігало в собі її втому і відбиток кожної виведеної ідеї.

А посеред цього апокаліпсису — вона. Генріетта Енджоб.

Її нерухоме тіло розпласталося біля підвіконня, неприродно завалившись набік. Голова була майже повністю залита темною, чорною у світлі похмурого дня кров’ю. Навколо – бризки, криваві дуги на стінах і меблях, немов хтось розмахував зброєю без упину. У здерев'янілій руці досі тісно стискалася мереживна хустинка, зім’ята й наскрізь просякнута червоним. А поряд, біля самого її плеча, лежала зловісна річ — важка бронзова чорнильниця. Вона вся була вкрита темними плямами й запеченими згустками  — безжальне свідчення чиєїсь неконтрольованої люті.

Я стояла ні жива ні мертва, вдивляючись у кожну криваву деталь. Я бачила цей кабінет сотні разів — не наяву, а в мареві власних текстів. Чітко пам’ятала, як описувала той самий перевернутий стіл, потрощену лампу і розбиту фарфорову чашку, яка тепер і справді уламками біліла біля самого порога, немов підтверджуючи божевільну реальність моїх слів. Мороз пробігся вздовж хребта, скувавши рухи.

У цій гнітючій тиші голос Річарда пролунав несподівано низько й спокійно, хоча в його тоні бринів той самий стриманий, гострий гнів, що й у повітрі:

— Отже, інспекторе… чи ви й досі вважаєте, що мені тут не місце?

Детектив неквапливо рушив углиб кабінету, його погляд пересувався по кімнаті ривками, ніби він складав пазл із десятків розрізнених шматочків.

— Злочин скоєно тут, просто біля її робочого столу, — озвався Блеквуд, не дивлячись на нас. — Ніхто й не намагався замести сліди. Вбивця не думав про майбутні наслідки. Тільки про емоцію.

Річард присів навпочіпки біля бездиханного тіла, придивляючись до рани.

— Удар на скроні — перший і фатальний. Він надзвичайно точний. Рука була твердою, не тремтіла. Це означає, що вбивця володіє не лише неабиякою фізичною силою, а й самоконтролем. Це не була випадкова, спонтанна бійка в запалі сварки. Це було моментально сплановане рішення.

Детектив повільно випростався, підійшов до вікна і глянув на безладно звисаючі обривки штор.

— А от потім… почався зрив. Істерика. Удари сипалися знову і знову, без перепочинку. Картини зірвані, меблі розбиті. Це вже не холодний розрахунок. Це лють, яка повністю втратила будь-які гальма.

— Але ж ви самі щойно стверджували, що перший удар був холодним і зваженим, — заперечливо кинув інспектор Морган, демонстративно схрестивши руки на грудях.

Річард лише ледь помітно, скептично посміхнувся куточком губ і перевів на нього погляд.

— Саме так. Спочатку — свідоме, холоднокровне рішення вбити. А вже одразу після цього — вибух нестримного роздратування, що виплеснувся у безліч ударів. Схоже на те, ніби в одній людині уживалися дві абсолютно протилежні особистості, чи не так?

Морган гмикнув, важко зітхнув і повільно почав обходити завалений уламками кабінет, підозріло хмурячи густі брови.

— Як на мене, тут усе схоже на банальне пограбування, — промовив інспектор, різко випрямляючись. — Усе догори дном, полички геть спорожнені, шафи настіж розкриті. Вочевидь, шукали гроші чи фамільні прикраси. Зловмисник міг бути свято впевнений, що жінка такого польоту тримає тут чималі статки.

Річард повільно, не поспішаючи, пройшовся по кімнаті, і на його губах промайнула ледь помітна, майже стомлена усмішка. Навіть не намагаючись приховати в'їдливої іронії, він кинув:

— Блискуча версія, інспекторе. Тільки одне маленьке «але». Що нам насправді відомо про покійну місіс Енджоб? Вона аж ніяк не була ані титулованою аристократкою, ані заможною спадкоємицею, яка б ховала золото у потаємних сейфах свого кабінету. Якщо хтось і сподівався знайти тут скриньку з діамантами чи хоча б мішок монет, він явно помилився адресою.

Детектив різко зупинився посеред кімнати, обводячи безлад довгим, скрупульозним поглядом, і продовжив уже значно серйозніше, карбуючи кожне слово:

— Її справжня влада мала зовсім інший ґатунок. Місіс Енджоб правила світом за допомогою пера, а не золотом. Гострий язик, холодний розум і відверта жорстокість зробили її однією з найнебезпечніших жінок Лондона. Вона тримала в страху всю столицю, керуючи найпопулярнішою скандальною колонкою — це був справжній позасудовий трибунал. У її друкованих матеріалах ніколи не було місця милосердю чи співчуттю. Вона знищувала репутації, ламала блискучі кар’єри, калічила людські долі. У кожному свіжому випуску вона призначала чергового «винного» і публічно розчавлювала його під оплески. Уявіть собі лише: скільки озлоблених людей щодня марили її жахливим падінням? — Річард різко розвів руки в боки. — Переконаний, жива черга з її ворогів простягнулася б звідси аж до самого Букінгемського палацу.

На мить його голос став ще холоднішим:

— Місіс Енджоб почувалася невразливою, бо її улюбленими мішенями були представники вищого світу — ті, хто не звик відповідати за власні слабкості публічно. Але сьогодні хтось нарешті наважився дати їй відсіч. І відповів на її удари таким гнівом.