Розділ 2. Ефект присутності.

Ми йшли вузькими, вигнутими вуличками. Кожна будівля здавалася мені новою і одночасно знайомою. Все, що оточувало мене спалахувало в пам'яті, як сон. Я хотіла задати тисячу запитань, але усвідомлювала, що не можу. Занадто багато мені самій було незрозуміло.

Річард йшов попереду, його постать була прямою та впевненою. Я ж, немов безтілесна тінь, слідувала за ним, намагаючись не спіткнутися і не загубитися в цьому дивному, чужому для мене місті.

Нарешті, Блеквуд зупинився біля будинку. Двоповерховий, з рівним фасадом блідої цегли та великими вікнами. Перед входом – кілька кам’яних сходинок і прості дерев’яні двері з латунною ручкою. Будівля виглядала стримано, без зайвих прикрас, але акуратно й доглянуто, як і сам господар.

Він відчинив двері ключем і ми увійшли в невеликий захаращений коридор. Всередині пахло старим папером і тютюном. Блеквуд запалив лампу на стіні, і її мерехтливе світло вихопило з темряви ще більше деталей.

З кімнати до нас вийшла миловидна жіночка, одягнена в строгу довгу сукню. На її обличчі, незважаючи на пізню годину, була спокійна усмішка, а в очах світилася доброта.

​— Містере Блеквуд, — її голос був м'яким і теплим. — Ви повернулися. Я вже й не чекала на вас о такій порі.

​Потім її погляд зупинився на мені. Вона оглянула мене з ніг до голови — мокрий, дивний одяг, зляканий вираз обличчя — і її брови схвильовано зійшлися на переніссі.

​— А це... хто? Бідна дівчина, та ви ж промокли до нитки! — швидко промовила вона, і її голос був наповнений співчуттям. Жінка зробила рішучий крок уперед, ніби збираючись огорнути мене своєю турботою.

Річард жестом наказав їй зупинитися, його тон залишався нейтральним.

— Це моя гостя, місіс Девіс. Вона тимчасово побуде під моїм дахом.

​Жінка кивнула, а її обличчя пом'якшало ще більше, геть втративши будь-яку настороженість.

— Звісно. Я зараз же заварю гарячого чаю і пошукаю щось сухе з одягу. Бідненька, вас же лихоманить від холоду!

​Вона обдарувала мене теплою усмішкою, і це було першим проявом справжньої щирої доброти, з яким я зіткнулася в цьому світі. Звичайна людська ласка стиснула серце болючим спазмом: наче після затяжної, нищівної бурі я вперше відчула дотик такого далекого й забутого сонця.

​Місіс Девіс зникла у темряві коридору. Річард же, абсолютно байдужий до моїх буревіїв у душі, просто кивнув на вузькі сходи.

— Ідіть за мною. Нам є про що поговорити.

Кабінет Блеквуда був саме таким, яким я його собі і уявляла. Високі книжкові шафи, забиті вщент потертими фоліантами та енциклопедіями; дубовий  письмовий стіл, що буквально потопав у теках і стосах паперів; старе шкіряне крісло, в якому, за моїм задумом, він полюбляв гортати вечірню пресу. На стіні висіла потемніла від часу карта міста зі знайомими назвами вулиць, які колись народжувалися у моїй власній уяві.

​Річард важко опустився в своє улюблене крісло і жестом запросив мене сісти навпроти. Я шкірою відчувала, як детектив просвічує мене поглядом, і навіть не намагається це приховати.

— Отже, — Блеквуд склав перед собою руки. — Ви стверджуєте, що опинилися на вулиці випадково. Дозвольте поцікавитися… за яких саме обставин?

Тон його був майже байдужим, але кожне слово відчувалося, наче легкий дотик скальпеля. Долоні миттєво вкрилися холодним потом. Я більше не могла ані слова казати про блискавку чи перетин реальностей — для нього це прозвучало б як дешевий фарс божевільної. Треба було терміново шукати іншу лазівку, щось переконливіше, аби зачепити його професійний інтерес і водночас не опинитися під замком у психіатричній клініці.

— Ви мали рацію. Моя історія про блискавку... це було справжнє безумство. Я просто не усвідомлювала, що казала.

Я жадібно ковтнула повітря, відчайдушно намагаючись взяти себе в руки.

— Я… їхала каретою за місто. І, звісно ж, доля вирішила вкотре з мене поглумитися. Злива, слизька бруківка, переповнені вози, що кудись спішили, і… скажімо так, я дуже невдало опинилася під колесами одного з них. Не буквально, — додала я поспіхом, помітивши, як Річард недовірливо підняв брову. — Кінь просто злякався гуркоту грому, і карета перекинулася. Мій багаж полетів у бруд, майже всі речі безнадійно зіпсувалися. А падаючи, я розбила голову — певно, від цього в пам'яті утворилася чорна діра. Принаймні, багато дрібниць вислизають.

Я зітхнула, намагаючись виглядати втомленою, розгубленою і зніченою.

— Тому я й опинилася тут такої пори… — я безпорадно махнула рукою на свій жалюгідний вигляд. — Без копійки в кишені та без нормального одягу.

Зависла довга тиша. Чоловік роздивлявся мене так, ніби намагався розібрати на запчастини, а я фізично відчувала, як шалено й болісно гупає серце. Обличчя Річарда здавалося вирубаним із каменю, але я помітила, як він ледь подався вперед. Його вказівний палець у такт думкам ритмічно постукував по дубовій стільниці — немов він розв'язував чергову складну головоломку.

— Тобто, ви стали жертвою банального нещасного випадку? — тихо перепитав він, ніби випробовуючи мене на міцність.

Я лише покірно кивнула, напускаючи на себе вигляд людини, якій нікуди діватися. Усередині ж усе скрутилося від страху: він явно бачив більше, ніж показував.

— Чому ж ви не намагалися повернутися додому?

— Я справді не певна… Після падіння все ніби розсипалося на уламки. Я не знаю, в який бік шукати дорогу назад. Можливо, пам'ять справді відмовила мені, а можливо… мені вже й нема куди повертатися.

Детектив мовчав — холодно й принципово. Здавалося, він не вірить ані єдиному моєму слову. Мені лишалося лише невинно опустити голову, відчуваючи, як я водночас і боялася цієї гри, і глибше втягувалася в неї.

— Гаразд, — промовив він сухо, але без ворожості. — Нехай буде так.

У його голосі не було ні довіри, ні відвертого звинувачення. Чоловік просто прийняв правила гри, які я нав'язала, і вирішив подивитися, що з цього вийде. І це лякало мене значно більше, ніж якби він зараз тицьнув пальцем у мою брехню та виставив за двері. Бо тепер я не мала жодної гадки, коли саме цей хижак вирішить зірвати з мене маску.