...

Тож про яку це історію я говорю? 

Про ту, яку має кожна сім'я, яка прокинулась того клятого 24 лютого, від вибухів. Моя сім'я трималась разом. Ми разом панікували, потім заспокоювались, разом допомагали собі, близьким, сусідам, разом намагались продовжувати щось робити. Сиджу і згадую ті часи, ми не знали, що нас очікує, але ми тримались разом і це було найголовніше.

Та згодом все змінилось, батько пішов у військо, аби захищати нашу сім'ю, нашу землю і нашу Батьківщину. Це стало черговим випробуванням, адже йому було важко там, на передовій, а нам тут -  в тилу. Ті дні, коли він був на позиціях, ми не жили - існували в очікуванні дзвінка, а коли повертався, ми наче знову оживали і в розмовах намагались розмовляти про ті прості буденні речі, які є в цивільному житті, аби відволікти його від жахів війни. Часом нам вдавалось, а часом і в мене, і в мами і звісно в тата, емоції брали верх і стрес, втома та переживання виливались назовні.

Так, ось це справжня історія сімей, які живуть від дзвінка до дзвінка. Психологи кажуть, що не можна ставити життя на паузу, але ми не вміли інакше, ніхто нас не вчив і не готував до такого, тож кожен з нас справлявся, як міг. Я намагалась контролювати власні емоції і триматись, адже відчувала відповідальність за маму та брата, відповідальність за емоційний стан тата. Та що тут сказати, я постійно відчуваю наче мушу все контролювати, проте цей контроль вислизав крізь пальці, коли я вечорами беззвучно плакала у ванній. Всі ми так намагались триматись, що людям в оточенні здавалось, що все супер і ми чудово даємо собі раду. Це було не так, але кого ж це цікавило. 

Я зокрема, постійно чула слова: "яка ж ти сильна" і не знала, що на це відповісти, адже я не хотіла цієї сили, не хотіла таким чином остаточно подорослішати, не хотіла починати фальшиво усміхатись та вдавати, що все добре, не хотіла, але прийшлось. Та маленька татова дівчинка миттю навчилась брати себе в руки, справлятись самостійно і допомагати рідним, бо не було виходу, бо тато не міг бути поряд, обійняти і сказати: "все буде добре, все вирішимо.". 

І розповідаю я це все не для того, аби мене пожаліли або знову сказали, скільки ж я всього пройшла і як я класно тримаюсь.

Ні, я розповідаю це, аби показати хоч частинку того, як ця війна вплинула на нашу сім'ю і ще на тисячі таких сімей. Я хочу показати іншу сторону медалі і хочу, щоб про це знали, про це пам'ятали, і щоб це розуміли. 

Щоб розуміли, що проходять в сім'ї військових.

Щоб розуміли, наскільки їм важко.

Щоб розуміли, яку ціну вони платять щодня. 

Ця ціна — це дитинство без батька. Це материнство і подружнє життя без чоловіка.

Тому що чоловік і батько бореться за нашу свободу там, на нулі...