повний текст

                        
   Початок осені видався погожим і теплим. У таку погоду Віка ніколи   не могла всидіти вдома, а  любила  гуляти,  милуватися чарівними краєвидами, вдихати пахощі осіннього лісу, слухати прощальні пісні птахів, які збираються відлітати в теплі краї та робити гарні атмосферні фото для своїх учениць.
   Вже декілька років вона працювала фотографом в модельному агенстві і робила дуже вдалі фотосесії для дівчат-моделей. Але восени їй важко було всидіти у місті, тому що її душа вимагала спілкування з природою.  
   Тож ледве дочекавшись вихідних, вона  зібрала свій наплічник, прихопила з собою професійну фотокамеру і подалася до бабусі, в невеличке село в мальовничому куточку нашої країни.
-Боже, яка краса!- захоплено вигукнула вона, зручно вмостившись  на широкому дерев'яному підвіконні в бабусиному будинку і милуючись білосніжними верхівками гір, які виднілися вдалині.- Вмерти можна!
-Вмирати тобі ще рано, дитино!- бабуся Марія строго поглянула на онуку і перехрестилася.- Не варто  розкидатися такими словами!  
-Бабусю, та я ж просто так сказала! Це ж лише жарт,- посміхнулася Віка,- не ображайся!
-Слова мають велику силу. Але ти ще молода дуже, не розумієш цього,  життя тебе ще навчить,- сумно промовила бабуся.
   Віка знизала плечима і знову повернулася до вікна. Пейзажі за склом були просто приголомшливими і вабили милуватися ними і фотографувати їх.
-Бабусю, я хочу сходити в ліс, пофотографувати чарівні пейзажі,- промовила Віка, дістаючи з наплічника свою фотокамеру.
-Сходи, дитино, у нас в лісі дуже гарно, фото будуть просто чудовими.
-А ще я хочу сходити на Чортову гору,-обережно додала Віка,- там такі краєвиди...
-Ні!- різко відрубала бабуся .- Не смій туди йти! Навіть і не думай про це!
-Чому?- здивувалася дівчина.
-Тому...Може ти й не повіриш, але люди кажуть, що там нечисті багато водиться!
-Добре, бабусю, не хвилюйся! Я не піду на ту гору!- пообіцяла Віка бабусі, але обіцянку не стримала.
   Вона схопила камеру і поспішила до Чортової гори. Йшла лісовою стежиною, фотографувала природу і насміхалася з бабусі: "Нечисть! Окрім ялин, шишок та грибів тут немає нічого!" 
    Але раптом посмішка зникла з її обличчя. Прямісінько перед собою, серед лісу, вона побачила маленьку дівчинку років шести з довгим рудим волоссям, що спадало кучерявими хвилями їй аж до колін. Дівчинка була одягнена в ситцеве платтячко в дрібненьких квіточках. А в руках вона тримала плюшевого ведмедика.
   Дівчинка поглянула на неї дивним поглядом і відступила  на декілька кроків назад, міцно притискаючи до себе іграшкового мишка. Та перш ніж вона зникла в гущавині дерев, Віка встигла її сфотографувати. 
   Цікавість перемогла страх, і Віка вирішила прослідкувати за дівчинкою і з'ясувати, що така мала дитина робить так далеко від села.
    Обережно ступаючи по траві, вона пішла вглиб прадавнього лісу. Чим далі вона пробиралася, тим дерева ставали чорними і покрученими.
    Раптом недалеко вона помітила стару дерев'яну хатинку,  на порозі  якої сиділа та дивна дівчинка, так само притискаючи до себе ведмедика.
   Віка повільно ввімкнула камеру і, не втримавшись, натиснула на кнопку і клацнула. Дівчинка різко підняла голову і поглянула на неї. Її очі були дивними, а погляд страшним. Віка не на жарт злякалася і хотіла втекти звідси, але не могла зробити навіть крок, стояла на місці як вкопана, і дивилася в очі дивної дитини.
    Раптом з хатини вийшов старий чоловік років восьмидесяти. Старечно шаркаючи хворими ногами, він відчинив двері і голосно гукнув:
-Міро, зайди в хату! Негайно!
-Зараз зайду, не кричи!- відповіла дівчинка голосом дорослої жінки, підвелася і повільно пішла в хатину.
  Це все було таким дивним і страшним, що Віка злякалася і щодуху помчала додому.
-Що з тобою? Ти біжиш, ніби за тобою женеться привид,- зупинила її бабуся Марія, коли дівчина нарешті влетіла в дім.
   Вона не могла вимовити жодного слова, лише злякано дививлася на бабусю.
-Невже ти ходила на Чортову гору?- сплеснула руками жінка.
  Віка ствердно кивнула головою:
-Так, ходила...Ось поглянь, хто це?- вона тремтячими руками показала бабусі фото на карті пам'яті своєї фотокамери.- Цю дивну дівчинку я зустріла в лісі...
   Бабуся уважно переглянула світлини і вражено прошепотіла:
-Міра... Не може бути...- вона присіла на стілець і схопилася за серце,- чортівня якась! Адже їй вже має бути років сорок, якщо не більше!
-Ти можеш мені пояснити, що це за дівчинка?- Віка уважно поглянула на бабусю.
-В нашому селі колись жила одна сім'я- чоловік, дружина та їхня маленька донька Міра. Сім'я була порядна, працьовита, дружна, і дівчинка в них була розумна і гарненька. Років тридцять тому у нас тут була страшна зима- селом ходила якась пошесть, вірус чи епідемія, захворіло майже все село, багато жителів померло. Була справжня біда. Це лихо прийшло і в сім'ю Міри теж, дівчинка та її молода мама  захворіли. Батько не знав, що робити, метався, щоб їх врятувати. Вночі прибіг до лікаря з криками, що його дівчатка помирають. Проте лікар вже нічим не міг допомогти бідоласі.
   Його дружину не вдалося врятувати, вона померла. А Міра через день після похорону прийшла в садочок, жива і здорова, ніби взагалі і не хворіла. Тільки не сміялася більше ніколи, сторонилася  усіх дітлахів і погляд став у неї якийсь страшний, всі діти її лякалися і боялися.
   Люди говорили, що її батько у розпачі просив диявола, а не Бога, щоб він врятував його доньку. І диявол його почув. Дитину врятував, але забрав її душу.
   Через деякий час батько з донькою поїхали із села, тому що всі їх боялися і цуралися...А тепер, бач, з'явилися знову...А може вони весь час і жили там у лісі? Але ж їх ніхто не бачив жодного разу за всі ці роки,- з острахом промовила бабуся.- Ти видали ті фото, дитино, від гріха подалі...
-Добре, бабусю, зараз видалю їх,- промовила Віка і пройшла в свою кімнату. 
   Сівши на ліжко, вона ще раз поглянула на зроблені в лісі фото -маленька Міра сидить на порозі старої хати, обнявши плюшевого ведмедика, а її очі ніби дивляться прямісінько в душу...
   Раптом за вікном почався рвучкий сильний вітер і зникло світло. В кімнаті настала темрява. Віка ввімкнула ліхтарика на телефоні.
-Що за чортівня!- прошепотіла вона і враз замовкла, відчуваючи в кімнаті присутність сторонньої людини.
    Різко оглянувшись, вона побачила на порозі своєї кімнати... Міру. Притискаючи до себе іграшку, вона повільно наближалася до Віки, дивлячись своїм страшним поглядом прямісінько в її душу.
-Не смій нікому про мене розповідати!- голосом дорослої жінки промовила дівчинка.- Чуєш? Негайно видали фото, які ти зробила і нікому нічого не розповідай, інакше я тебе вб'ю!
-Вікусю, сонечко, я принесла тобі свічку, бо негода не на жарт розгулялася. Тепер до ранку світла не буде,- на порозі з'явилася бабуся зі свічкою в руках.
   Міра розтанула в повітрі. Віка швидко видалила фото з карти пам'яті і злякано поглянула навкруги. Через декілька хвилин з'явилося світло, і Міра більше не з'являлася. Але Віка ще довго відчувала її присутність у своїй кімнаті.
   Дівчина намагалася відкинути нав'язливі думки, але вони не полишали її. Наступного дня вона зібралася і поїхала звідти, намагаючись якомога скоріше забути ту дивну історію і дивну дівчинку з очима дорослої жінки, яка заплатила за своє життя занадто дорогу ціну- її  тіло стало для неї  тюрмою на довгі роки.