Час проходив повільно, і атмосфера в таборі моди ставала дедалі напруженішою. Дизайнери, моделі, фотографи – усі були виснажені нескінченними обговореннями та пошуками ідеальної теми. Сонце безжально пекло, і навіть легкий вітерець не рятував від липкого літнього повітря.
Серафим втомлено розминав плечі, спостерігаючи за тим, як Христя нервово гортала телефон. Її пальці безперервно смикали застібку на сумці – явна ознака того, що її щось тривожить. Він не хотів питати, але знав, що це стосується Всеволода.
– Все гаразд? – запитав він, спираючись на дерев’яний стіл.
Христя зітхнула, опустила телефон і зустрілася з його поглядом.
– Ми з ним офіційно розлучаємося, – тихо сказала вона.
Серафим кивнув, не знаючи, що відповісти. Він ніколи не любив Всеволода, хоча ніколи й не говорив цього Христі прямо. Її чоловік завжди здавався йому занадто холодним, відстороненим, ніби він жив у власному світі, де Христя була просто зручним фоном.
– Причина? – коротко спитав він.
Христя знизала плечима, втомлено відкидаючись назад.
– Каже, що втомився. Що ми стали чужими. Що в мене є ти…
Серафим здивовано підняв брови.
– Серйозно? Він думає, що ми разом?
– Ага. Сказав, що ми «занадто близькі» і що це його дратує.
Серафим усміхнувся.
– Це просто смішно. Хоча, знаєш, якби ти була чоловіком, я б, може, і справді розглянув цей варіант.
Христя розсміялася, нарешті трохи розслабившись.
– Дякую, дуже приємно, – підморгнула вона.
У цей момент до них підійшов Ярік. Його засмагле тіло виглядало ідеально в легкій лляній сорочці, розстебнутій на кілька ґудзиків. Він сів поруч із Серафимом і, нахилившись ближче, прошепотів:
– Ти помітив, що наш вожатий занадто багато на тебе дивиться?
Серафим відчув, як холодок пробіг по його спині. Він давно знав, що в нього є сталкер, але думав, що йому вдалося залишити цю проблему в минулому. Те, що він тепер знаходиться в цьому ж таборі, змушувало його шкіру вкриватися мурашками.
– Що ти маєш на увазі? – спокійно запитав він.
Ярік облизав губи і легенько торкнувся пальцями його руки.
– Він буквально не зводить з тебе очей. Я думаю, він знає про тебе більше, ніж ти думаєш.
Серафим стиснув кулаки. Він повільно повернув голову в бік вожатого – високого чоловіка в темній сорочці, який, здавалося, говорив з іншими учасниками табору. Але, зловивши погляд Серафима, він ледь усміхнувся… ніби вже виграв якусь невидиму гру.
Відчуття небезпеки стало майже відчутним.
І в той момент Серафим зрозумів: цей табір – пастка. І він у самому центрі подій, які ось-ось вибухнуть.