Пролог

Якби Вадим знав, що цей день стане точкою не вороття, то не поспішав би до офісу. Він волів би запізнитися, хоч це не в його правилах. Допита чашка кави, ще одна сигарета біля під'їзду, кілька жартів з сусідом могли б його врятувати. П'ять хвилин затримки – і затор на Південному мосту, зупинив би надовго. Він би не побачив її. Цю жінку,якою він марив досі, хоч був одружений і щасливий у шлюбі.

 Він пам'ятав кожен вигин її тіла. Варто було заплющити очі --  бачив гілку скури з ледь помітним гріхом на пелюстці. Рука татуювальника смикнулася, і край вийшов прямим і нечітким. Вадим пам'ятав це, тому що вона дуже сердилася і довго роздивлялася неідельну квітку в дзеркалі. А він цілував ніжне, трохи вологе від спеки і пристрасті плече і не бачив вад. В ній все було прекрасне і бездоганне, ніби художник ретельно вимальовував риси обличчя, опуклості тіла.

 Та гілка скури являлася йому у ві сні ще довго після розлуки. Коли дізнався, що вона вийшла заміж, здалося, що земля втратила силу тяжіння і зупинився час. Він не помічав, як змінюються пори року, навіть у спеку він мерз і не знімав старої синьої фліски. Колишні парубоцька забави не цікавили його. І жінки теж більше не приносили насолоди. Якесь почуття жахливої втрати нависло над ним, і не було від нього спасіння.

Потім він зустрів Марину. Сонце раптом засіяло, зігріло весняними лагідними променями і подарувало відчуття глибокого спокою. Марина була тихою бухтою, де було затишно і безпечно.

Жанна--кохання всього його життя. Таку любов не забувають і через п'ятдесят років. Він планував колись розказати сину про цю пристрасть, пояснити, що у кожного чоловіка має бути така жінка, через яку можна зробити не одну дурницю. І ось, коли він нарешті досягнув майже всіх поставлених цілей, з'являється вона. Наче привид з минулого, що кличе за собою, обіцяючи повернути давно забути відчуття. І він піддався, пішов за примарою, сподіваючись знайти давно загублене щастя.