Розділ I

Кінець жовтня прийшов у їхнє життя тихо, холодно і дуже втомлено.

За вікнами Київ уже кілька тижнів стояв сірий, мокрий, із ранніми сутінками й вічним відчуттям недоспаності. І Марії здавалося, що вся її реальність зараз теж складається лише з недоспаності.

Софії майже виповнилося чотири місяці.

Чотири місяці любові.

Чотири місяці страху.

Чотири місяці абсолютного хаосу.

І найгірше було те, що Марія зовсім не була готова до того, наскільки це все важко.

Вона любила доньку.

Любила до болю.

До тремтіння в грудях, коли Софія засинала у неї на руках.

До сліз, коли маленькі пальчики стискали її палець.

До того дивного щему, коли дитина впізнавала її голос і одразу заспокоювалась.

Але поруч із цією любов’ю існувало ще дещо.

Втома.

Така сильна, що інколи Марії здавалося, ніби її тіло більше їй не належить.

Софія могла плакати дві години поспіль.

Могла не спати всю ніч.

Могла прокинутись через двадцять хвилин після того, як Марія нарешті заплющила очі.І в такі моменти Марія інколи ловила себе на страшній думці:

«Я більше не можу.»

І тоді їй ставало соромно.

Бо всі навколо говорили про материнство так красиво.

Так правильно.

Так… ніжно.

Ніби жінка народжує дитину — і в ту ж секунду автоматично стає спокійною, щасливою мамою з безмежним терпінням.

А Марія іноді сиділа серед ночі на кухні з розпатланим волоссям, у футболці Микити, і ледь стримувала сльози від того, що дитина плаче вже сорок хвилин, а вона просто хоче тиші.

І від цього їй було страшно.

Бо вона любила Софію.

Але іноді Софія її виснажувала настільки, що хотілося просто закритися у ванній на десять хвилин і нікого не чути.

Одного разу вона так і зробила.

Сіла на підлогу у ванній кімнаті, закрила обличчя руками й просто сиділа.

А за дверима плакала Софія.

Через хвилину плач стих.Марія почула голос Микити.Тихий.Сонний.Турботливий.

— Ну все, маленька… тато тут…

Марія заплакала ще сильніше.

Бо їй здалося, що вона погана мати.

Микита помічав усе.

Спочатку він думав, що це просто складний період.

Недосип.Адаптація.Потім почав помічати, що Марія змінюється.

Вона стала різкішою.

Легко зривалась.

Могла розплакатись через дрібницю.

А через хвилину вже кричати на нього через те, що він “не так” склав дитячі речі.Він терпів.Спокійно.Майже без образ.

Бо бачив, наскільки їй важко.

Але інколи йому теж було страшно.

Одного вечора Софія плакала майже без зупинки.

Марія вже годину носила її на руках.

— Дай мені, — тихо сказав Микита.

— Не треба.

— Маріє…

— Я сказала, не треба!

Вона різко повернулась, і Софія злякано схлипнула.

Микита завмер. І Марія теж.

У кімнаті повисла така тиша, що стало чути шум машин за вікном.

А потім Марія раптом сіла на диван і заплакала.

Сильно.Виснажено.Безконтрольно.

— Я не справляюсь… — прошепотіла вона. — Я не справляюсь, Микито…

Він одразу сів поруч.

— Ти справляєшся.

— Ні! — вона нервово витерла сльози. — Нормальні мами не думають про те, як хочуть втекти хоча б на годину… нормальних мам не дратує плач їхньої дитини…

Микита дивився на неї мовчки.

І вперше за ці місяці по-справжньому зрозумів:

Марія не холодна.Не байдужа.Не погана мати.

Вона просто людина.

Жива людина, яка різко втратила весь свій старий світ.

Свободу.Контроль над життям.Сон.Спокій.

І тепер намагалась навчитися бути мамою, хоча ніхто ніколи не пояснює, наскільки це важко.

Він обережно забрав у неї Софію.Маленька одразу затихла у нього на руках. І Марія від цього розплакалась ще сильніше.

— Бачиш… навіть їй зі мною гірше…

— Не кажи дурниць, — тихо відповів він.

Він сів навпроти неї прямо на підлогу.

Втомлений.Неголений.У домашній футболці.

Такий самий виснажений, як і вона.

— Маріє… послухай мене уважно. Ти — хороша мама. Те, що тобі важко, не робить тебе поганою. Те, що тебе дратує плач, — нормально. Те, що ти втомлена, — нормально.

Вона дивилась на нього червоними очима.

— А якщо я ніколи не стану такою мамою, як треба?

Микита сумно усміхнувся.

— Софії не потрібна “ідеальна мама”. Їй потрібна її мама.

І  Марія тоді вперше за довгий час просто дозволила собі спертися на нього.

Не бути сильною.Не бути правильною. Не робити вигляд, що все під контролем.

Просто бути втомленою жінкою, яка дуже любить свою дитину… і вчиться жити в новій реальності.