Передмова

Пролог

Київ. Вересень.

Шкільний двір гудів дитячими голосами. Десь плакала маленька дівчинка, хтось міцно стискав мамину руку, а хтось уже весело бігав поміж інших дітей, ніби школа була для нього лише ще одним майданчиком для ігор. Сонячне проміння лагідно ковзало по новеньких рюкзаках і білих бантах, по випрасуваних сорочках та маленьких туфельках, додаючи цьому вересневому ранку особливого святкового настрою.

Ліза крутилася навколо своїх друзів так швидко, ніби зовсім не могла всидіти на місці. Її темні кучері підстрибували разом із кожним рухом, а карі очі блищали від цікавості. Здавалося, вона вже встигла помітити все навколо й тепер лише чекала нагоди поділитися своїми думками.

— А якщо тут будуть дуже злі старшокласники? — раптом запитала вона, примружившись. — Такі, знаєте… величезні.

— Тоді я вас захищатиму! — одразу заявив Микита й гордо випнув груди.

Він стояв трохи криво, адже шнурок на одному з його кросівок уже встиг розв’язатися. Світле волосся спадало на очі, а в сірому погляді світила та особлива впевненість, яка буває тільки в дітей, ще не знайомих із тим, наскільки складним може бути світ.

— Як у садочку, — додав він, наче наводячи незаперечний доказ власної хоробрості. — Пам’ятаєте Артура? Він більше вас не дражнив.

Ліза фиркнула, явно не надто вражена його словами.

— Та ти краще Марію захищай. Вона ж у нас тихенька.

Марія, яка до цього спокійно поправляла стрічку на рукаві, підняла на друзів великі очі. Вона й справді була схожа на ляльку — акуратна й тендітна, з довгим каштановим волоссям і таким серйозним поглядом, ніби знала щось більше за інших. У її поведінці було стільки стриманості, що на тлі непосидючої Лізи та самовпевненого Микити вона здавалася особливо спокійною.

— Я вмію за себе постояти, — тихо промовила Марія. — Просто не люблю сварки.

— А Ліза любить, — засміявся Микита.

— Неправда!

— Правда!

Ліза штовхнула його в плече, і за мить вони обоє розсміялися так голосно, що кілька дорослих обернулися в їхній бік. Марія теж усміхнулася — ледь помітно, але щиро й тепло. Вона не поспішала втручатися в їхні суперечки, проте поруч із друзями почувалася достатньо вільно, щоб дозволити собі цю маленьку усмішку.

Невдовзі над шкільним подвір’ям пролунав дзвоник. Перший у їхньому житті шкільний дзвоник, який кликав до класів і сповіщав про початок нового, ще незвіданого етапу.

Вони ще не знали, що чекає на них попереду. Не знали, ким стануть одне для одного через роки, як зміняться їхні характери й скільки всього їм доведеться пережити. Не знали, скільки радості, образ, втрат і спогадів народиться з цієї звичайної ранкової зустрічі на шкільному подвір’ї.

Для них це був лише перший шкільний день, сповнений хвилювання, дитячих розмов і маленьких пригод. Вони ще не могли здогадатися, що колись згадуватимуть цей час зовсім інакше, ніж бачили його тепер.

Але саме так починаються найважливіші історії.

Тихо. Непомітно. Ще в дитинстві.