20 розділ

- Не думала, що тут так гарно, - зразу починаю я, не відриваючи погляду від красивезних морських хвиль.

-Ти навіть не уявляєш, скільки багато тут іще красивого, - говорить незнайомець, стаючи поруч зі мною.

- Якби ж так було завжди… - раптом вискакує з моїх вуст.

- Ти про що? – запитальним поглядом він вдивляється в моє обличчя.

- Про омріяний спокій і заспокійливу тишу, які дарують відчуття затишку та щастя, - тихим голосом кажу я, шаріючись від легких бризків води на своїх щоках.

- Це цілком можливо, якщо захотіти, - твердо говорить хлопець.

- Але одного бажання недостатньо. Бо доля завжди вносить свої корективи в наше життя, - пошепки зауважую я.

- Доля… - важко промовляє хлопець, наводячи задумливі очі на бурхливі хвилі води.

Заправляє свої руки в кишені чорних штанів, створюючи між нами мовчанку. Його погляд зосереджено блукає блакитною картиною, яка зачаровує з першої митті. Разом з тим за ним слідкує важке зітхання.

Я вирішую нічого не запитувати, бо вже зрозуміла, що краще цього не робити. Не буду знову втручатися в його особисте. Якщо він захоче, то сам поділиться усім. Хоча, навіщо це, якщо сьогодні наша історія закінчиться назавжди?

- Думаю, сьогодні, близько до вечора, я зможу все владнати, - незнайомець раптом порушує тишу.

- Ти про що? – звичайно я розумію, що він хоче сказати, але чомусь так не хочеться чути це з його вуст.

-Сьогодні мої люди допоможуть тобі поїхати додому, - такі очікувані слова промовляє він.

- То значить, це наші останні години разом? – тремтливим голосом запитую я, обертаючись до нього схвильованим обличчям. 

- Так. Останні, - холодно відповідає він, пронизливо дивлячись мені в очі.

- Знаючи тебе, я можу залишитися з тобою ще на декілька днів, - з легкою усмішкою на обличчі кажу я.

- Ні. Цього не буде, - категорично відповідає він. -Я знаю, як ти сильно хочеш додому, і я не маю жодного права тримати тебе тут насильно. Якщо я пообіцяв виконати твоє бажання, то неодмінно зроблю це, - рішуче говорить він.

Відверто кажучи, мені стає сумно від його слів. Усередині з’являється незрозуміло дивна прохолода від його твердого погляду і серйозності слів.

Він точно дає мені зрозуміти, що це кінець.

Я непорушно вдивляюсь в його темні очі, які знову такі таємничі, загадкові, і я бачу в цих очах його дике бажання закінчити все. Абсолютно все, що пов’язує нас....

Та мені так хочеться хоча б сьогодні дізнатися, хто він насправді, і що саме ховається за цією таємничою маскою на його обличчі. Хочеться уважно прочитати кожну особливість цього глибокого погляду.

- Якщо хочеш, то залишайся тут. Я швидко піду замовлю нам щось і прийду за тобою, - додає незнайомець.

- Добре, - погоджуюся з ним.

Мій погляд проводить його до самого кінця, аж поки хлопець не зникає у невеличкому дерев’яному кафе поряд з пляжем. Я вкотре наводжу свої очі на морську глибину, відчуваючи як у грудях тисне. Не розумію, чому мені так не по собі? Я ж повинна радіти, адже більше не побачу цього нахабного хлопця. Та натомість я… Я не знаю, що зі мною…

Мої думки плавно сплітаються із запахом морської краси, а пасма шовковистого волосся кидаються в очі. Роблю декілька маленьких кроків, щоб ближче зустрітися з прозорими хвилями води. Попри легкий вітерець та свіже вологе повітря вода виявляється досить теплою. Якби я мала з собою купальник, то навіть не думаючи, кинулася б у воду та трохи поплавала.

Здається, пройшло вже майже 30 хвилин, але його досі нема. Це довге очікування починає набридати, і встояти на одному місці так важко. Раптом мій погляд відшукує невелику групу молодих людей, які зацікавлено грають у волейбол. Мої ноги несвідомо починають крокувати до них. Дівчата разом з хлопцями повністю занурені в гру, голосно сміючись. Їхні стопи знайшли собі прихисток у гарячому та блискучому піску, а обличчя аж світяться щастям, змішуючись з яскравими барвами палаючого сонця.

Я бачу, як один хлопець з їхньої команди починає іти до мене. Досить засмаглий, високий та з невеличкою бородою. На ньому тільки шорти, а оголене підкачане тіло додає йому ще більше привабливості.

Через хвилину хлопець вже стоїть навпроти мене і починає щось ввічливо казати. І звичайно ж, я нічого не розумію.

Зненацька він хапає мою руку і як я розумію, він запрошує приєднатися до них.

- Ні, дякую. Мені вже час іти, - ввічливо відкидаю його пропозицію, але він тільки непорушно дивиться на мене, нічого не розуміючи з моїх слів.

- Відпусти її, вона не хоче, - звучить зі сторони жіночий голос російською мовою.

- Так, вибачте. Я б з радістю зіграла разом з вами, але мій знайомий вже зачекався на мене,  - спокійно додаю я.

- Сінане, їй потрібно йти. Відпусти дівчину, - знову звертається до хлопця вона.

Відверто кажучи, вона навіть не схоже на росіянку. Зовнішність нагадує турецьку дівчину,  яка часто фігурує своєю східною красою у серіалах, на які за останній час я дуже підсіла.

Я вже хочу іти, бо тільки одна думка про незнайомця викликає усередині дивні відчуття. Я ж йому навіть не сказала, що відійшла. Знову почне кричати, дивлячись своїм обуреним поглядом.

В одну мить мою увагу привертає зовсім незнайомий краєвид. Я обертаюсь по сторонам і розумію, що втратила будь - яку нитку свого шляху. Незнайомця ніде не видно, а поруч тільки група невідомих людей. Ще й на додачу цей хлопець досі продовжує міцно стискати мою долоню. Я усміхаюся і наводжу погляд на свою руку, щоб він її відпустив. Але він тільки глибоко блукає моїм схвильованим обличчям. Я починаю виштовхувати свою руку з його хватки, але йому начхати.

- Відпусти її. Негайно! - чую позаду себе такий вже знайомий мені чоловічий голос.

Я обертаюся, і мої дещо налякані очі відшукують його. Мого незнайомця.

Серце німіє в грудях від його серйозного погляду на цього хлопця, а мої ноги підкошуються.