13 розділ

Я сповільнююсь, щоб віддихатися, бо відчуваю виснаженість і втому. На додачу біль у нозі починає ще більш прогресувати. Розумію, що якщо зроблю ще декілька кроків, то просто впаду на землю. Мені байдуже, що він скаже чи знову почне кричати, але я вирішию звернутися до нього:
- З мене досить. Я більше не можу, - я відпускаю його руку, можна сказати, навіть вириваю, і злючим поглядом витріщаюся на нього.
- Ще трохи, потерпи, будь ласка, - на диво, він реагує досить спокійно. 
- Моя нога, зрозумій мене також, будь ласка, - кажу я, ледве стоячи на ногах.
- Дуже болить? - із схвильованим поглядом він запитує.
- Угу. Дивись, як вже темніє, а ми досі блукаємо серед незнайомих провулків. Як же боляче, - торкаючись ноги, відповідаю я, бо біль справді нестерпний.
- Не бійся, я ж з тобою, - каже незнайомець, запевняючи, що все буде добре.
Та відверто кажучи, мені справді стає трохи лячно. Все навкруги вже не здається таким красивим і захоплюючим. Навпаки, він одного погляду на ці темні, безлюдні вулички, моє серцебиття набирає зовсім інших обертів. 
- Давай свою ногу, - він присідає на коліна, пропонуючи подивитись мою рану. Знову ця турботливість, яка щоразу починає викликати сумніви щодо цього хлопця.
Але я не пручаюся, і він легким дотиком своєї руки торкається моєї ноги, кладучи собі на коліна. Так дивно спостерігати за подібною картиною: він сидить навколішки переді мною, розглядаючи почервоніння на нозі. Потім різко переводить свій погляд на мене, що я аж трохи почуваюся розгубленою, але він продовжує:
- Рана справді виглядає жахливою. Якщо продовжимо у такому дусі, то... - на хвилинку він бере паузу, і я знову не знаю, що казати. Бо я знову блукаю у погляді його темних та загадкових очей. 
На мить наші очі зустрілися. Його доволі серйозний погляд, який видає зовсім трохи тепла, змушує мене знову ніяковіти. Я дивлюсь на нього, ніби відчуваю якиїсь потяг до нього. Але моя підсвідомість не дає забути найголовнішого: "Ми лише незнайомці. Ми ніхто один одному". 
Не дивлячись на те, що я знову загублююся у своїх почуттях, він бере ситуацію під свій контроль. Нічого не питаючи, цей хлопець постає переді мною і різко бере на свої руки. Я затамувала подих, кладучи свою руку на його плече. 
Наші очі продовжують хапати погляди один одного, і цей фізичний контакт ніби дарує відчуття  справжньої близькості, яка є такою неправильною для нас обох.
Хоча я свідомо розумію, що це все є дуже неможливим, але пручатися своїм почуттям для мене вкрай важко.
- Ти що робиш? Відпусти мене, будь ласка, я впораюся сама, - кажу я, попри те, що мені починають подобатися такі його вчинки.
- Як ти собі це уявляєш? Твоя нога поранена, а ти хочеш самотужки впоратися. Не сміши мене, - у цьому весь він. Якщо щось робить, то значить, так правильно.
- Але ти також поранений. Краще, побережи свою рану, і не напружуй себе через мене.
- Все сказала? От і добре, - каже він, продовжуючи нести мене на своїх руках.
Ми досі мовчки рухаємося у невідомому напрямку,і така ситуація вже починає викликати страх. Навколо нікого, а посеред нас чатує суцільна темнота. Хмари бурхливо сірі, а це означає, що насувається гроза. Ще один найбільший мій страх. 
Він досі несе мене на своїх руках, хоча, я ж бачу, що він неабияк виснажений. Мабуть, його рана дає за себе знати.
Відверто кажучи, мені навіть трохи ніяково. Він мені допомогає, щоб я почувалася добре, а сам шкодить собі.
- Відпусти мене, прошу. Я ж бачу і розумію, що твої сили не безкінечні, - продовжую я після довгої мовчанки.
- Коли ти заспокоїшся? Інша б на твоєму місці була щаслива, що я несу її на руках, а не стільки вередувала, - він примружує очі, а його погляд знову зупининяється на мені.
- Але я не інші, і взагалі, скільки нам іще ось так мандрувати? Подивись на небо, зараз дощ як почне лити, то нам не врятуватись.
- Хіба ти боїшся дощу, чи в чому проблема?
- Моя найбільше проблема - це ти. Хіба ти ще цього не зрозумів? - сама не розумію, як необдумано мої уста видають ці слова.

- Що ж ти за дівчина така? Завжди невдоволена. Я їй допомагаю, а вона...- можливо я справді перегинаю палку, але я просто не хочу піддаватися своїм почуттям. Краще тримати між нами дистанцію, ніж потім поринути у світ почуттів, які до добра не приведуть. - Можливо, через твою таку поведінку, ти і залишилася без хлопця.
- Що ти сказав? - зараз мені ніби встромили ніж в спину. Звідки він все знає? І хто дав йому право таке мені говорити?
Я настільки сердита на нього, що ладна його розірвати. Що він собі дозволяє, щоб зачіпати мої почуття? 
- Я просто кажу те, що думаю. Ну, а хіба це не так? - нахабно продовжує він, без краплі відчуття сорому за сказане.
- Негайно постав мене на землю! Зараз же! - наказовим тоном  починаю говорити, бо усередині мене все палає від гніву. Але я сама винна, тому що знову подумала, що він може бути нормальною людиною.
- Що з тобою? Навіщо так кричати? - він ставить мене на землю, і ніби нічого не відбулося, продовжує:
- Я вже ситий по горло твоїми вибриками. Ти ж як та ненормальна, ти сама не знаєш, що хочеш.
- Тобі не здається, що ти переходиш всі межі дозволеного? - у грудях аж стискає, тому що після його слів, я ніби перед очима бачу зраду Віктора. Мені боляче і навіть дуже, але розклеюватися і показувати свою слабкість перед цим негідником нізащо не стану. - Ти говориш що хочеш, але навіть не задумуєшся, що можливо комусь робиш боляче. Ти постійно лізеш не у свою справу, бо ти завжди вважаєш себе головним і правим, чи не так? 
- Я не хотів тебе ображати, вибач. І я зовсім не такий, як тобі здається. Але, погодься, що твоя поведінка також не ідеальна, - він простягає свої руки до мене, таким чином намагаючись мене заспокоїти. Але я різко відступаю від нього на декілька кроків. Я просто не хочу ні бачити його, ні чути.
- Мені начхати на те, який ти насправді. Я хочу лише одне - позбутися тебе у моєму житті. Зрозумів?
- Не переймайся, скоро ти поїдеш додому і більше ніколи мене не побачиш.
- От і чудово. І ще одне, більше ніколи не втручайся в моє особисте життя.
- Дуже воно мені треба. Не хвилюйся, мене це зовсім не цікавить, як і ти сама.
Я обертаюся спиною до нього, не бажаючи нічого чути з його поганого язика. Я так хочу вже додому, хочу забути, що колись мала справу з таким жахливим хлопцем.
Позаду чую, як стукіт його взуття крокує до мене і рука незнайомця опиняється на моєму плечі.
- Вибач, я справді не хотів тебе образити. Прошу, не пручайся, але нам потрібно йти.
- Ми подолали досить велику відстань, і досі продовжуємо йти. Невже ми будемо ночувати на вулиці? - я обертаюся до нього і кажу ці слова. Хай там як, але нам справді потрібно йти.
- Хіба я це мав на увазі? Звичайно, ні. Зараз знайдемо якихось готель, щоб переночувати.
- Готель? Тут? Ти впевнений, що тут знайдеться подібне місце для ночівлі? Подивися навкруги: нікого нема, жодної душі. А ти говориш про готель, - кажу я, зовсім не вірячи в його слова.
- Я знаю, що кажу. То як, ти зі мною? Чи хочеш залишатися тут наодинці? Якщо так, то мушу тебе попередити, що поруч розміщена лісова місцевість, де є багато різних звірів, - показує пальцем в сторону лісу, а сам переможно всміхаючись, наклоняється до мене і ніби хоче залякати.
- Ти справді ненормальний. Ходімо вже, - жарти жартами, але залишатися самою у чужому краї мені не дуже хочеться.
- Чудово. Стривай, але твоя нога... - задумуючись, каже він.
- Мені вже краще. Дякую. Але подумай і про себе.
- Ходи до мене, я тебе понесу, - знову пропонує свою допомогу.
- Дякую, але ні. Я сподіваюся, що скоро ми нарешті щось таки знайдемо. Хоч якесь місце, щоб залишитися на ніч, - ввічливо відмовляюся від його пропозиції, тим самим оберігаючи його рану. Не хочу, щоб через мене у нього з'явилися ускладнення.
- Як хочеш, але потім не жалійся і не проси, - зарозумілим тоном він говорить.
- Не буду, не переживай, - гордо відповідаю я.
Він трохи засміявся і додав:
- Знаєш, ти така кумедна, - не розумію до чого він це сказав, але своїм маленьким компліментом, як мені здається, він змушує мене видати легку посмішку.
Я? Кумедна? Впевнена, не одній дівчині цей хлопець говорить подібне, або навіть більш захоплююче, щоб тільки підкатити. Одним словом, самовпевнений нахаба, який бачить себе найкращим у всьому.