10 розділ

Збираюся так швидко як тільки можу, але так неспокійно на душі. Ніби зараз ми втечемо, десь сховаємося, але незрозуміла тривога дає за себе знати. Хоча, можливо, ця найбільша тривога - той ненормальний навіжений, який прямо зараз вартує мене в кімнаті, щоб я не змогла втекти. Як же я його ненавиджу, моє серце так його ненавидить...

Часом здається, що зі мною відбуваются дуже незрозумілі, я б навіть сказала досить дивні речі. Часом мені так добре з ним, маю на увазі безпечно. А часом мені хочеться його задушити. Особливо коли він починає за своє: верзе всілякі дурниці, нікуди не відпусає, навіть не дозволяє зателефонувати батькам.

Його ж навіть людиною назвати не можна. Хіба люди роблять таке? Хіба завдають болю іншим? Хіба є такими несправедливими по відношенню до незнайомих людей? Я впевнена майже на всі сто відсотків, що українці не такі. Хоча чому я дивуюся? Адже майже у всіх турецьких серіалах чоловіки зображені такими небезпечними і надто зухвалими.  

Та чесно кажучи, поки я не зустріла його, думала що такі нахаби можуть бути лише в кіно. Але ж ні. І саме у цю мить така самозакохана нахаба поруч зі мною. Але годі про це, потрібно йти.

Виходжу, озираюсь, але його знову нема. Він справді ненормальний. Боже, чому у цій мальовничій та романтичній країні я зустріла саме його. Такого неввічливого, злого, постійно незадоволеного, такого навіженого. 

- Ти куди зібралася? - раптом входить всередину, знову починаючи командувати.

- Як куди? Ти ж сказав збиратися, бо треба тікати, - моє обличчя вже мабуть червоніє, а я сама палаю від злості, бо не розумію, що він знову задумав.

- Я оглянув все навколо, нікого нема. Ми залишимося на цю ніч тут, а вранці я відправлю тебе додому, - доволі спокійно говорить він.

- Ти зараз жартуєш? - намагаюся стриманно казати, хоча насправді готова його задушити.

- Які жарти? Кажу ж, ми залишаємося. Чи ти не рада? - знову ці грайливі очі, ці нахабні слова, і цей самовпевнений вираз обличчя. Ненавиджу його.

- У тебе все в порядку з головою? Хіба не ти декілька хвилин тому сказав хутко зібратися, тому що тут небезпечно.  Хіба не ти казав ці слова чи мені почулося? - дещо обурено питаю його.

- Казав, не заперечую. Але тепер нічого не загрожує. Просто повір і заспокойся, - тихо промовляє він.

- Повірити? Тобі? Та ніколи в житті. Можливо, вчора, я ще хоч трохи тобі довіряла, але від сьогодні ніколи і нізащо. Хто ж таке робить? Спочатку каже одне, а потім робить все навпаки. Ти вважаєш це нормально з твого боку? Відповідай! - настільки вже накипіло, що починаю кричати як ненормальна, на додачу розмахуючи руками.

- Досить кричати. Я не буду тобі звітувати про свої вчинки. Якщо я так вирішив, то значить так буде правильно. Я все сказав, - дає зрозуміти, що його рішення остаточне.

- Зате я ще не все сказала, - різко вириваю зі своїх вуст.

- Мені все одно, - байдуже відповідає хлопець, обертається, і не поспішаючи, прямує до ліжка.

- Зачекай. Стій кажу, - сердито кричу йому в спину.

- Я йду трохи поспати, - тихо бурмоче він.

- Це вже переходить всі межі. Як ти можеш спати, знаючи, що можливо зараз ті бандити знову постукають у двері? - емоції починають брати вверх наді мною. Мене так бісить його спокійність і впевненість у тому, що все минулося і ті чоловіки більше не повернуться.

- Вони не прийдуть, почуй мене нарешті. Будь ласка, годі кричати, бо голова вже від тебе болить, - торкається скроні, ледь чутно віжповідаючи на мої крикливі зауваження.

- Це я ще не почала кричати. Прошу, ходімо звідси. Я ж бачила їх, чому ти мені не віриш? Я боюся, як ти цього не розумієш? - він хоче вже лігати, але я  трепетно схоплюю його за руку, дивлячись благаючими і жалісними очима.

Сама того не розуміючи, починаю плакати. Вже не кричу, бо хочу донести до нього те, що він не хоче зрозуміти.

- Що з тобою? Ти плачеш? - його голос зрадницьки тремтить, а погляд спрямований на моє обличчя.

- Тобі здалося, - відвертаюся від нього, рукою витираю сльози, але стриматися все одно не можу. Ці тривожні відчуття ніяк не покидають. Я постійно бачу перед очима тих бандитів, а від цього стає ще страшніше.

- Подивися на мене, - кладе свої сильні руки на мої плечі, повертає до себе, бачить мої сльози і у цю мить я завмераю.

Завмераю, тому що саме тепер я вперше бачу його таким. Цей погляд, ці очі - щось таке дивне та непритаманне для нього. Він дивиться на мене такими очима, які виражають смуток чи побоювання. Можна сказати, що це навіть схоже на щось таке ніжне і співчутливе.

- Вибач, прошу тебе. Я не хотів тебе образити, а тим паче, щоб ти плакала, - схвильовано говорить він.
Він нахиляє мою голову до себе, кладучи її на свої груди, огортає своїми руками і це зовсім інші відчуття ніж вранці. Вранці від того страху я сама накинулася на нього, а тепер він заспокоює мене у своїх обіймах. Я ніби досі відчуваю нестерпну злість на нього, але в ту ж мить мені так спокійно. Так дивно, але саме в обіймах цього незнайомця віє теплом і безпекою.

- Ти не образив, але ж не можна бути таким егоїстом і брехуном. Я взагалі не можу зрозуміти, що ти намагаєшся зробити. Спочатку кажеш тікати, а потім...  - так важко стриматися. У мене завжди так: якщо дуже засмучуюся, потім починаю плакати, а зупинитися вже важко. І так не люблю, коли хтось бачить мене таку. Саме таку: беззахисну, слабку...

- Годі, щось я повністю розклеїлася, - відходжу від нього, вкотре витираючи рукою сльози, стою і відводжу від нього погляд. Навіть  кричати вже не хочеться, тому що скільки б разів я не казала, він все одно пропустить це крізь вуха.

- Дивись на мене, - спокійним та легким голосом просить він.

- Не хочу. Ненавиджу коли мене бачать такою, - тихо бурмочу я.

Але цей хлопець нічого не слухаючи, обертає мене до себе і цими сильними долонями обіймає моє обличчя. Я досі не можу насмілитися глянути на нього. Чомусь почуваюся такою розклеїною.