10 розділ

Зібралася швидко як могла, але так неспокійно на душі. Ніби зараз ми втечемо, десь сховаємося, але незрозуміла тривога дає за себе знати. Хоча, можливо, ця найбільша тривога - той ненормальний навіжений, який прямо зараз вартує  в кімнаті, щоб я не змогла втекти. Як же я його ненавиджу, моє серце та його ненавидить. Часом здається що зі мною відбуваются дуже незрозумілі, я б навіть сказала досить дивні речі. Часом мені так добре з ним, маю на увазі безпечно. А часом мені хочеться його задушити. Особливо коли він починає за своє: верзе всіляку дурницю, нікуди не відпусає, навіть не дозволяє зателефонувати батькам. Його ж навіть людиною назвати не можна. Хіба люди роблять таке? Хіба завдають болю іншим? Хіба є такими несправедливими по відношенню до незнайомих людей? Я впевнена майже на всі сто відсотків що українці не такі. Хоча чому я дивуюся? Адже майже у всіх турецьких серіалах чоловіки зображені такими небезпечними і надто зухвалими.  Та чесно кажучи, поки я не зустріла його, думала що такі нахаби можуть бути лише в кіно. Але ж ні. І саме у цю мить така самозакохана нахаба поруч зі мною. Але годі про це, потрібно йти.
Виходжу, озираюсь, але його знову нема. Він справді ненормальний. Боже, чому у цій мальовничій та романтичній країні я зустріла саме його. Такого неввічливого,  злого, постійно незадоволеного, такого навіженого. 
- Ти куди зібралася? - увійшов будинок і знову почав командувати.
- Як куди? Ти ж сказав збиратися, бо треба тікати, - моє обличчя вже почервоніло, а я сама палаю від злості, бо не розумію що він знову задумав.
- Я оглянув все навколо, нікого нема. Ми залишимося на цю ніч тут, а вранці я відправлю тебе додому.
- Ти зараз жартуєш?
- Які жарти? Кажу ж, ми залишаємося. Чи ти не рада? - знову ті грайливі очі, ті нахабні слова, той самовпевнений вираз обличчя. Ненавиджу його.
- У тебе все в порядку з головою? Хіба не ти декілька хвилин тому сказав хутко зібратися, тому що  тут небезпечно.  Хіба не ти казав ці слова чи мені почулося?
- Казав, не заперечую. Але тепер нічого не загрожує. Просто повір і заспокойся.
- Повірити? Тобі? Та ніколи в житті. Можливо вчора я ще хоч трохи тобі довіряла, але від сьогодні ніколи і нізащо. Хто ж таке робить? Спочатку каже одне, а потім робить все навпаки. Ти вважаєш це нормально з твого боку? Відповідай! - настільки вже накипіло, що почала кричати як ненормальна.
- Досить кричати. Я не буду тобі звітувати про свої вчинки. Якщо я так вирішив, то значить так буде правильно. Я все сказав.
- Зате я ще не все сказала. 
- Мені все одно. 
- Зачекай. Стій кажу. 
- Я йду трохи поспати.
- Це вже переходить всі межі. Як ти можеш спати, знаючи, що можливо зараз постукають у двері ті бандити.
- Вони не прийдуть, почуй нарешті мене. Будь ласка, годі кричати, бо голова вже від тебе болить.
- Це я ще не почала кричати. Прошу, ходімо звідси. Я ж бачила їх, чому ти мені не віриш? Я боюся, як ти цього не розумієш?
Сама того не розуміючи, почала плакати. Вже не кричу, бо хочу донести до нього те, що він не хоче зрозуміти.
- Що з тобою? Ти плачеш?
- Тобі здалося. 
Відвертаюся від нього, рукою витираю сльози, але стриматися все одно не можу. Ці тивожні відчуття ніяк не покидають, постійно бачу перед очима тих бандитів, а від цього стає ще страшніше.
- Подивися на мене, - руками торкається до мене, повертає до себе, бачить мої сльози і у цю мить я завмерла. 
Завмерла, тому що саме тепер я вперше бачу його таким. Цей погляд, ці очі - щось таке дивно для нього. Він дивиться на мене такими очима, які виражають смуток чи побоювання. Можна сказати, що це навіть схоже на щось таке ніжне і співчутливе.
- Вибач, прошу тебе. Я не хотів тебе образити, а тим паче, щоб ти плакала. 
Він нахиляє мою голову до себе, огортає своїми руками і це зовсім інші відчуття ніж вранці. Вранці від того страху я сама накинулася на нього, а тепер він заспокоює мене у своїх обіймах. Я ніби досі відчуваю нестерпну злість до нього, але в ту ж мить мені так спокійно. Так дивно, але саме в обіймах цього незнайомця віє ніби теплом і безпекою.
- Ти не образив, але ж не можна бути таким егоїстом і брехуном. Я взагалі не можу зрозуміти, що ти намагаєшся зробити. Спочатку кажеш тікати, а потім... 
Так важко стриматися. У мене завжди так: якщо дуже засмучуюся, потім починаю плакати, а зупинитися вже важко. І так не люблю коли хтось бачить мене таку. Саме таку: беззахисну, слабку...
- Годі, щось я повністю розклеїлася, - відходжу від нього, вкотре витираючи рукою сльози, стою і відводжу від нього погляд. Навіть  кричати вже не хочеться, тому що скільки б разів я щось не сказала він все одно пропустить крізь вуха.
- Дивись на мене, - спокійним та легким голосом він просить.
- Не хочу. Ненавиджу коли мене бачать такою. 
Він, нічого не слухавши, обернув мене до себе і тими сильними руками торкнувся мого обличчя.
- Послухай. Так, я сказав одне, а потім інше. У мене навіть у думках не було тебе образити і довести до такого стану. Мені справді дуже шкода, вибач.
- Та все нормально. Просто іноді тебе не зрозуміти, іноді мені хочеться тебе задушити.
- Ого, то виявляється ти така небезпечна. Я вже боюся.
- Зовсім не смішно. Добре, забули це. Все одно почути від тебе правду неможливо.
- Тобі треба знати лише одне: Якщо я пообіцяв, що буду тебе оберігати то значить так і буде. Якщо я сказав, що  зі мною ти в безпеці то так і є. Повір, я завжди тримаю своє слово.
- Зрозуміла, -це все сказано ніби так гарно і правдиво, але все одно сумніви є.
- Ні, не все. Більше ніколи не плач, тобі зовсім не пасує.
- Дякую що нагадав.
- Я кажу правду. Краще посміхайся, а якщо ні - то кричи. Але ніколи більше не лий сльози, намагайся завжди бути усміхненою.
Дивлюсь на нього, а збагнути який він насправді мабуть ніколи не зможу. Мабуть вперше зі мною так - бачити людину, поговорити з нею, а зрозуміти її сутність неможливо. Ой, цей незнайомець, який мені так вже набриб, але з яким я досі поруч. Незнайомець, від якого я не знаю що чекати через хвилину. Але все ж таки я тут, з ним, в його обіймах.