8 розділ

Ще 2 кроки і він накинеться на мене. Це точно. Але не витримую і кажу:
- Ти що робиш?
- А що я роблю?
- Ти.., - від тремтіння вже і не знаю, що кажу.
- Я. І що?
- Ти не посмієш.
- Чого це? Це ж мій будинок.
- Не зрозуміла.
- Сиди спокійно, я лише хочу взяти аптечку.
- Аптечку? Де?
- У цій шухляді.
Він показав пальцем на шухляду, яка й справді стоїть поруч з ліжком. На мить стало соромно і тепер відчуваю ніяковість. Я ж справді подумала, що він почне чіплятися.
- Зачекай, - він подивився так дивно на мене і тепер мені справді не по собі.
- Ти що подумала? Що я буду чіплятися?
- Та нічого я не думала. Ти придумуєш уже собі.
- Добре, але я тебе запевняю, що ніколи тебе не торкнуся. Можеш не переживати.
- Добре. 
Обернувши своє обличчя від нього, знову такі незрозумілі відчуття мене осягнули. І соромно, але водночас дивно. Вже нічого не розумію. Годі вже з цим. Я піднялася, хотіла йти, але побачила його рану. Не можу щоб не допомогти йому.
- Давай мені аптечку і сідай на ліжко. Я все зроблю.
- Я ж сказав тобі, що не потрібно. Дякую.
- Говори що хочеш, але все одно зроблю по - своєму.
- Значить, ти дуже вперта?
- Я просто хочу допомогти. Ось і все.
- Ага.
- Сідай.
Він сів, я почала обробляти рану, хоча крові досить багато ще. Добра хоч, що куля не застрягла, а лише зачепила. Поруч з цим незнайомцем я почуваюся у безпеці, але водночас відчуваю і знаю, що небезпека завжди може бути. Будь коли, у будь-якому місці.
Чесно кажучи, бачила таке тільки в кіно. Ці бандити, ці бійки, ця стрілянина. 
Вкотре дивуюсь, як з ним живе дівчина. Ніби він добрий, але інколи такий незрозумілий. Хоча може і не а в нього дівчини, бо він би не допомагав мені. Але не знаю. Вже нічого не знаю.
Обробляю рану, але краєм ока дивлюсь на тату. Зображений мабуть звір і ніж. Справді таке дивне тату, що пояснення навіть не знайдеться.
- Можна запитання? - вирішила спитати, бо справді стало цікаво.
- Кажи.
- Що означає це тату?
- Нічого.
- Не може бути.
- Може. Я не розумію, навіщо це тобі?
- Просто цікаво.
- Нічого цікавого.
- Добре, не хочеш то не кажи.
- Нічого казати.
- Нічого, нічого. Лише це і кажеш.
- Все? Ти закінчила?
- Так, але обережно. Дуже боляче?
- Ні. Дякую. 
- Добре, я іду у душ. 
- Але твоя нога? Давай допоможу.
- Дякую, я сама.
Я дивлюсь на нього і злегка посміхаюся. Розумію, що який би він не був суворий, але хорошого у нього також немало. Він запропонував тільки допомогу, але моє серце ніби зігріло сонце. Ніби кажу собі, що цю людину я знаю декілька годин і встигла вже зненавидіти його. Але всередині, особливо, коли він поряд, я відчуваю щось інше. Щось хороше, але щось таке незрозуміле і насторожене.
- Що таке? Допомогти? - він дивиться, як я стою і дивлюсь на нього, але нічого не кажу.
- Ні, дякую.
- Добре. До речі, твій одяг у ванній кімнаті. Там деякі мої речі, хоч для сну згодяться.
- Дякую.
- Будь ласка.
Досі дивуюся, але його українська досить хороша. Якби не знала, що він турок, то подумала б, що насправді він українець. Дивуюся також із себе, адже ніколи ще не була в таких ситуаціях. Поруч зі мною тепер зовсім незнайомий хлопець, ми у незнайомому місці, ховаємося від когось. Можливо він навіть небезпечніший ніж ті бандити, я ж взагалі нічого про нього не знаю. Але я все одно поруч з ним.
Вже хочу виходити з ванни, але знову відчула нестерпний біль у нозі. Дивлюсь, а синець досить великий і тому мабуть так боляче. Відкриваю двері, пробую зробити крок, але дуже важко. 
- Ти вже все? Ходи, ось тут мазь для твоєї ноги, - сказав він, коли побачив, як я виходжу з ванни.
- Іду. Дякую.
Він щось переглядає у телефоні, я ж пробую іти. Але так боляче, ніби голку встромив у ногу. Неможливо терпіти. Бачу, як він відкладає телефон, переводить свій погляд на мене і дивиться.
- Щось не так? Ходи кажу.
- Боже, як же боляче, - пошепки промовляю і просто стою. Схиляю голову, кладу руку на ногу, вже навіть  обличчя почервоніло від цього болю. Але тут переді мною постає він. Нічого не сказавши, він взяв знову на руки і несе до ліжка.
- Я не розумію, як можна бути такою впертою? - поставив на ліжко і знову починає. - Невже важко сказати, що болить нога і тобі потрібна допомога.
Дивно, але цього разу він сказав ці слова ніби так ніжно і турботливо, а не як завжди - суворо. Наші очі знову дивляться один на одного, час знову ніби зупинився.
- Але все добре, чесне слово.
- Я бачу. 
Він сідає поруч зі мною на ліжко, торкається своєю сильною рукою моєї ноги, кладе на свої коліна. І цей момент ніби перевернув усередині мене все.
Вдихаю той важкий ковток повітря, руки тремтять і я вся тремчу. Зовсім не розумію, що зі мною відбувається. Він же відкриває мазь і ніжно наносить на те боляче місце. Вперше в житті про мене так піклуються. Так, він небезпечний, але тепер мені здається, що насправді він не такий. Вперше в житті я знаходжуся з незнайомцем, ненависть до якого повільно вщухає. Вперше в житті я відчуваю щось таке незрозуміле, щось таке дивне, але щось таке заманливе.
- Готово. Зараз стане легше, біль вщухне.
- Дуже дякую.
- Вже досить пізно, лягай спати.
- Добре, а ти?
- Я також. 
Я й справді лягла, але бачу, як він прямує до іншої сторони ліжка і також лягає.
- Це що таке? - з подивом починаю кричати.
- Лягаю спати.
- Ми не будемо спати разом на одному ліжку. Я звичайно дякую за допомогу, але це вже занадто.
- А шо ти пропонуєш?
- На підлозі. І це не обговорюється.
- Ну й нахабна. Давай ти на підлозі, а я на ліжку. Мій будинок - мої правила.
- Яка ж я дурепа. На мить подумала, що ти не такий вже і недобрий.
- Я завжди такий і добрим ніколи не є. Це зрозуміло?
- Зрозуміло. Іди лягай, якщо вже так хочеться на ліжку, - усередині я переповнена злістю на нього. Я справді така дурна.
- Не вставай, не наступай на ногу, бо ще сильніше почне боліти.
- Що? Не зрозуміла.
- Спи вже на ліжку. Але якби не твоя нога, то була б ти вже давно на підлозі.
- Ну добре, якщо так. А ти?
- На підлозі. Все, спи.
- Добраніч.
- Добраніч.
Ну і як зрозуміти цю людину? Як? Спочатку він каже одне, потім інше. Досить думати про нього. Я знову нагадую собі, що лише декілька днів і все закінчиться.