6 розділ

Повсюди темно, повсюди глуха тиша, повсюди безлюдно. Навіть на похмурому небі ледве видно зірки і той місяць. Боже, як же все це страшно. Ти знаходишся у зовсім незнайомому місці, поруч з тобою зовсім незнайома людина, ти боїшся кожного дивного звуку, починаєш боятися...
Я бачу як кровить його рана, але зробити взагалі не можу нічого. Ще й на додаток, коли бігла від нього, пошкодила ногу. Теж так болить, що неможливо йти. Не втрималася, хочу спитати про рану:
- Дуже болить? 
- Що саме? Ти про що? - з подивом він запитав.
- Твоя рана. Дивись, яка сильна кров. Я як на зло нічого не маю з собою, навіть серветок.
- Все добре, не переймайся. Я звик, не в перший раз.
- Може ти і звик, але я ні. Хто ти?
- Тобі не обов'язково це знати.
- Ненормальний. Та все одно потрібно обробити рану, це ж не просто подряпина.
- Усе в порядку, зараз прийдемо на місце і вирішимо, що з цим робити.
- Добре, але довго нам ще йти? 
- Ще трохи. А що? Не витримуєш? 
- Звісно ні. Ноги так болять, а ще це.
- Що?
- Та ні, нічого.
- Точно?
- Точно.
- Добре, а як тебе звати? Забув спитати.
- Неважливо, хай це залишиться таємницею. Ми все одно через декілька днів забудемо один про одного і про все, що тут було.
- Але чому? Чому не хочеш сказати своє ім'я?
- Повір, це справді тепер неважливо.
- І не запитаєш моє ім'я?
- Ні, вибач, якщо засмутила.
- Ага, дуже.
І знову той пихатий вираз обличчя, знову та нахабна посмішка. Мабуть ніколи не зрозумію, який він насправді.
- Телефон. Де він? Ти дзвонила комусь?
- О Боже, зовсім забула, коли тих бандитів побачила.
- Супер, віддай мені. Прошу, без заперечень.
- Ні, не віддам, навіть не проси.
- Ти взагалі уже? Скільки мені пояснювати, що усе небезпечно?
- Тоді я хоч зателефоную подрузі, скажу, що все добре.
- Ні, і це не обговорюється.
- А я сказала так. Зрозумів?
- Годі вже з мене. Де той клятий телефон? Де він? У кишені? Ану, ходи сюди.
- Ти вже зовсім знахабнів. Навіть не підходь. 
- А то що? Вдариш?
- Навіть не сумнівайся.
Він знову посміхнувся, але йому начхати. Повільно, крок за кроком він підходить до мене, я ж навпаки, іду назад. Знову дивиться цим незрозумілим поглядом, знову ці темні, глибокі очі, знову він. Я вже відчула, як моя спина торкнулася воріт, тому йти вже нікуди не можу. Він підійшов, свої мужні руки він простягає і я бачу, як він хоче торкнутися моєї талії. В цю мить моє тіло ніби оніміло, я не можу рухатися, не можу сказати жодного слова. Що це зі мною? Знову ці дивні відчуття.
- От і все, можемо йти далі. 
- Що? - запитала я, нічого не зрозумівши.
- Що з тобою? Ти спиш вже?
- Ні, я просто...
- Що просто? Ну ти точно закохалася.  Ти думала я почну до тебе чіплятися? - знову посміхається і це вже починає дратувати.
- Нічого я не думала, ненормальний.
- Ага, так я і повірив. Я просто забрав телефон, на цьому все.
- Що? Що ти зробив?
- Вийняв з твоєї кишені телефон. Чи ти не чуєш?
Я бачу, що кишеня справді порожня. Який же він хитрий, тим поглядом скористався і відібрав телефон. 
- Віддай, зараз же.
- А ще що хочеш?
- Додому хочу і забути тебе назавжди.
- Скільки б ти не старалася, ніколи мене не забудеш. Потім ще згадаєш ці слова.
- Як же ти мені набрид. Віддай телефон! Негайно!
- Не віддам! Ти теж мені набридла зі своїми капризами! Ходімо зі мною, або залишайся тут сама.
- Ненавиджу тебе.
- Наші почуття взаємні.
- Але один дзвінок хоча б.
- Ні! Скільки разів повторювати? До тебе не доходить?
- Це до тебе не доходить. Ти мені так набрид, як же я мрію повернутися додому і забути про тебе, як про страшний сон.
- Мені все одно що ти хочеш. Через декілька днів наші шляхи розійдуться і зателефонуєш кому хочеш. Все.
- Ненавиджу.
- Я все чую, - повернувшись спиною він сказав.
Ну а що мені робити? Я справді б втекла, але тут навіть машин не бачу, нічого взагалі. А якщо знову зустріну тих чоловіків? Сама я не впораюся з ними, тому справді мушу йти з цим незнайомцем. Пару днів і все буде як раніше. Знову картаю себе за те, навіщо я приїхала сюди? Коли ж це все закінчиться? Як же я його ненавиджу, цього нахабного і скаженого.
- Ти довго ще будеш стояти на одному місці? Ходи.
- Я не можу більше йти.
- Ще трохи залишилося і будемо на місці. 
- Але у мене...
- Ну що? - примружив брови і пробурмотів.
- Коли я бігла від тебе то випадково спіткнулася і поранила ногу.
- От бачиш, набігалася чи ще ні?
- Яка ж ти людина. Співчуваю твоїй дівчині.
Після почутих слів його вираз обличчя зразу ж змінився. Настільки суворого погляду я ще не бачила, але не можна було не помітити як його очі наповнюватися слізьми. Здається, що він готовий був вбити мене. Підходить, але вже не так повільно і зовсім неочікувано для мене він бере мене на руки. Від цього вчинку мені стало так дивно. І знову те саме питання у моїй голові: " Хто ж він". Такий незрозумілий: іноді злий, іноді ніби щось є у ньому хороше. 
Але все одно мовчати я не стала:
- Відпусти! Ти що робиш? Я сама можу піти.
- Хіба не ти хвилину тому скаржилася на біль у нозі? Чи мені почулося?
- Нога болить, але треба мене нести. Дивись, яка у тебе рана, а ще я на додаток.
- Все, тихо, бо вже не витримую стільки чути твої балачки.
- Але я ж кажу відпусти.
- Я сказав тихо.
Серед цих всіх темних вулиць ми лише двоє. Він несе мене на руках, нічого не говорить і я також. Лише дивлюся на нього і намагаюся хоча б трохи зрозуміти цю людину. Настільки хочу позбутися його, але його рана не дає мені спокою. Він дійсно ненормальний, бо попри свою рану допоміг мені і тепер мабуть вже жаліє про це. Хоча хто його знає? Я просто знову втішаю себе тим, що лише декілька днів і я більше ніколи не побачу його.