Розгадка близько

Здавалось, що кладовище не закінчиться ніколи. Біль пронизував тіло дівчини та кожен новий крок давався їй з величезними зусиллями. Дівчина блукала між могилами, проте багряні сліди, які вона залишала за собою на снігу, показували, де вона вже була. І як Хелен зрозуміла, вона була вже всюди. Важким кроком вона повернулась до могили Шеріл. 

— Як це може відбуватись насправді, як...це...може...відбуватись...насправді...— голосно закричала та розплакалась дівчина. Вона ридала так несамовито, що їй здавалось, що серце от-от зупиниться. І десь глибоко в душі вона цього і хотіла, щоб припинилися ці страждання. Хелен впала на землю та холод снігу її заспокоїв. Вона глянула на свої ноги...всі в ранах, подряпинах, але вона їх зовсім вже не відчувала, ніби вони були не її. 

— Це починає відбуватись, — тихо промовив Голос.

— Що відбуватись?

— Ти стаєш Єленою, ти вже починаєш не відчувати себе. 

— Ні-ні-ні, будь ласка, ні, допоможи мені.

— Я вже допоміг, почни з початку, — та знову щез і більше не відповідав.

— Початок, який в біса початок! Шеріл! — стукнула Хелен рукою по могилі та відчула щось дивне.

Дівчина почала порпатись в землі та знайшла мішечок, в якому був ключ. Гарний, позолочений, з дороцінним камінням. Здавалось, що він був геть новим. Раптом дівчина побачила силует, який наближався до неї. Вона підвелась та зробила декілька кроків назад. До неї підійшла якась дуже стара жінка, лагідно посміхнулась та запитала:

— Дитинко, що ти тут робиш?

— Я-я, я заблудилась. Будь ласка, допоможіть мені.

— Звісно, ходи зі мною.

Вони проходили між знайомими вже Хелен могилами, але дівчина на секунду зупинилась біля могили Єлени. Стара жінка з жахом крикнула: 

— Та це ж ти!!!

— Що, ні, я не...— вона не встигла закінчити свої слова, як жінка зникла, а дівчина була вже не на кладовищі. Хелен опинилась на міській площі, навколо було дуже людно, тепло сяяло сонце. 

Її налякало те, як вона виглядає і що подумають про неї люди, але оглянувши себе, дівчина знову налякалась. Вже не було ні ран, ні подряпин, ні чорної сукні. Вона була одягнена, як їй здалось, у нічну сорочку, але ноги досі були не її. Хелен йшла площею та слухала, про що говорять люди.

— Так, так, це так страшно, таке горе.

— Дві такі молоді дівчини.

— Найкращі подруги.

— Не уявляю, як зараз їхнім батькам.

— Зникли. 

«Тобто Шеріл та Єлена були найкращими подругами, вони знали один одного», подумала Хелен. «Та-ак, тепер це заплутує мене ще більше». Зупинившись біля майстра, який виготовляв столові прибори вона подумала «Можливо він щось скаже про ключ».

— Вибачте, пане, Ви б не могли допомогти мені?

— Іди геть, не маю я часу возитись з якимись дітьми, купа роботи.

— Та все ж, Ви не знаєте, що це ключ і звідки він може бути. Вона поклала його на прилавок майстра.

Роздратовано він обернувся, але побачивши ключ, завмер.

— Звідки він в тебе, дитино?

— Ееее...я...я його знайшла, гуляла і побачила в траві.

Майстер покрутив ключ в руках і сказав:

— Якщо не хочеш неприємностей, краще викинь його подалі.

— Чому? Навіщо? Що це за ключ? 

— Це ключ старої відьми, яка живе на найвищій горі. Всі, хто мав з нею якісь справи, загинули мученицькою смертю. Не хочу, щоб ще хтось постраждав.

— Дуже дякую за відповідь, не переживайте за мене. Всього доброго.

Проте слова майстра неабияк налякали Хелен. Їй зовсім не хотілось загинути через якись банальний ключ, але виходу у неї не було. 

— Ключ відьми, Шеріл та Єлена - найкращі подруги, ключ я знайшла на могилі Шеріл, але вони з Єленою померли в один день...як це все пов‘язане між собою.

— Я знав, ти це зробиш, — раптом заговорив Голос.

— Не хочу тебе більше чути, ти зрадник, залишаєш мене саму в найвідповідальніші моменти.

— Якщо я постійно буду тобі підказувати, ти ніколи не виберешся звідси.

— Ой гаразд, — байдуже сказала дівчина, — що мені тепер робити?

— Іти до відьми, тільки там ти зможеш знайти наступну підказку.

— Ти що знущаєшся!?

— Аж ніяк. Бувай, — лагідно попрощався голос.

— Ні-і, не йди, — у розпачі промовила Хелен, — як же я без тебе. 

Дорога на гору була вкрай важкою. Ноги не слухались, вітер збивав з ніг. Дічині здавалось, що вона ніколи не дістанеться призначеного місця. Декілька разів вона падала, обдираючи до крові руки. Та все ж вона дібралась до хатини відьми.

Двері легко відчинились та вона зайшла. Всередині все було в павутині, по стінах висіли якісь незрозумілі трави, в шафках склянки та посудини. Також були черепи різних тварин, та...людей. Він всієї картини було непособі. Аж тут погляд Хелен зупинився на фото. Батьки з донькою. Вона жахнулась. Адже це були її мама з татом, а дівчинкою біля них була Єлена. Голова запаморочилась і дівчина присіла на крісло. Та вона помацала його і зрозуміла, що під нею щось є. Це був щоденник. Хелен швиденько пролистала його, багато написів вже було стерто, але дещо вона дуже чітко прочитала. 

«Шеріл знову приходила до мене сьогодні. Вона так і не може змиритись з тим, що її коханий загинув. Розпач з‘їдає її, вона не могла навіть нормально вивчити нові заклинання... Вів‘єн Берньє, 4 жовтня 1841 рік». 

— Рік смерті обох дівчат...а мати Єлени — та сама відьма, — мороз пройшов по шкірі Хелен.

Дівчина продовжувала вчитуватись.  

«Я Шеріл Гофман, моя вчителька заклинань кудись зникла, тому я пишу замість неї...але мені здається, її вбили. Я вже майже дійшла до заклинання, яке допоможе мені повернути мого коханого Робіна. Ще трішки. Залишилось знайти невинну душу...25 листопада 1841 рік». Після цих слів був текст заклинання, написаний датою 16 грудня 1841 року, а в кінці слова «чаша каяття наповниться кров‘ю та слізьми невинної душі, тоді тіло воз‘єднається з... Пробач мене, моя Єлено».

Мороз по шкірі пройшов так, що Хелен затрясло. Вона кинула щоденник на підлогу та промовила: