До чого тут Хелен?

Довге світле волосся легенькими хвилями спадало на плечі дівчини. Красива пишна сукня світло-блакитного кольору вдало підкреслювала її стрункий стан. Хелен дивилася на своє відображення в дзеркалі, і не могла зрозуміти, що відбудеться насправді. Чому вона виглядає зовсім по-іншому, якщо в душі все ще  та сама? Дівчина підійшла ближче до дзеркала і почала пильніше вглядатися на своє обличчя. Її очі були насиченого блакитного кольору, але такі червоні, ніби вона вона всю ніч плакала.

— Це просто сон,— тихо шепотіла Хелен,— Це неправда! Скоро я проснусь і все буде так, як і раніше.

Дівчина повторювала ці слова раз за разом, аж поки не помітила, що в кімнаті з'явилася ще якась жінка. Як взагалі вона потрапила сюди, якщо Хелен була тут одна?

— Леді Єлено, я бачу, що ви вже проснулися!— радісно сказала сива жінка і усміхнулася,— Подати вам чаю?

— Хто ти така?— голосно крикнула дівчина.

— Леді Єлено, подати вам чаю?— повторила та жінка.

— Що відбувається? Я не Єлена!

— Подати вам чаю?

— Ти знущаєшся з мене?— кричала дівчина і почала трясти жінку за плечі,— Який в біса чай? Визволь мене звідси! Допожи мені, благаю!

— Єлено, випийте чаю і вам стане краще.

— Господи ,та що це таке?— дівчина почала сильно злитися і ледь не заплакала,— Неси той свій клятий чай!

Жінка зраділа і вже за мить стояла з невеличкою чашкою в руках. Хелен помітно напряглася і схвильовано подивилася по сторонам. Здавалося, що це якийсь інший вимір часу, але чому саме вона загубилася в ньому? Жінка простягнула дівчині чашку, а та прийняла її. Хелен довго не могла змусити себе зробити хоч ковток, але раптом очі жінки загорілися червоним світлом і дівчина, наче під гіпнозом, притулила холодну порцеляну до губей.

— Випий!— зовсім іншим голосом заговорила жінка, і Хелен випила все до останньої краплини.

Дівчина опинилася в темному та страшному місці. Звідусіль віяв холодний вітер, а над головою літали чорні круки. Хелен налякано охопила себе руками і подивилася на місце, в якому перебувала. Навколо намело багато снігу, а вона стояла лише в літній сукні, та тепер вже в іншій. Її раніше блакитна сукня, тепер повністю чорна. Вона подивилася вперед і застигла від подиву та усвідомлення жаху. Перед нею височіла велика надгробна плита, на якій було написано « Єлена Берньє, 1823-1841рр. ». Холод та страх пробрав дівчину до самісіньких кісток і віддавав у голові пульсуючим болем. Хелен не могла зрозуміти, яким чином вона пов'язана з цією дівчиною, адже крім схожих імен та однакового віку, більше нічого спільного нема. Чи то може їй просто так здавалося?

— Я хочу жити!— почула дівчина голос з-під землі,— Врятуй мене! Тільки ти можеш зробити так, щоб я вижила!

Цей голос здався Хелен до болю знайомим, а все тому, що він був її власним. Раптом дівчина почула якийсь крик і зірвалася з місця зі страшним страхом. Цей звук доносився зі всюди, а Хелен лише закрила вуха руками і почала голосно ридати. Вона бігала по невідомому кладовищі боса та боляче вдарялася об кожен гострий уламок каміння чи невеличкої гілочки. Їй хотілося, щоб це все якнайшвидше закінчилося і вона змогла нарешті проснутися у себе в кімнаті.

Ноги боліли та пекли від ударів та холодного снігу. Не помічаючи нічого, дівчина бігла наче божевільна. Вона тікала з такого місця, з якого нема виходу. Та поки, Хелен про це не знала і щиро вірила, що їй вдасться вибратись з цього сну.

— Зупинись!— раптом сказав її внутрішній голос і дівчина різко стала,— Ти хочеш врятувати її?

— Кого?— налякано спитала Хелен.

— Ту, в чиєму тілі ти зараз живеш,— відповів голос,— Єлену...

— А як же я?

— Тобі доведеться обирати,— прошепотів голос,— або ти рятуєш її та просинаєшся, або навіки залишаєшся в її тілі.

— Щ-щ-що я повинна зробити?— стривожено спитала Хелен.

— Знайти «Чашу каяття» і випити з неї еліксир,— відповів голос, — Тільки так ти зможеш повернутися.

— Де мені її знайти?

— Ти сама маєш здогадатися, але дам тобі одну невеличку підказку: почни з самісінького початку.

— Що ти маєш на увазі?— спитала Хелен, але голос не відповів,— Який початок? Скажи мені?

Дівчина безупинно ридала і кричала до хрипоту в горлі, а над головою лише пролітали чорні круки. Хелен розгублено дивилася по сторонам, але нічого, крім надгробних плит, не бачила. Вона намагалася пригадати з чого все починалося. Дівчина раз за разом прокручувала в голові ту ніч перед Новим роком, але нічого дивного не згадала.

Вона знесилено та втомлено сіла на сніг та сперлась спиною до дерева. Хелен підняла голову в небо, але воно було повністю чорне та затягнуте хмарами. Дівчина важко зітхнула і подивилася на свої ноги, які були збиті повністю до крові.

«... Вона бігла так, що на її ступнях не залишилося жодного живого сліду. Кров капала з дрібних подряпин і зафарбовувала сніжно-білу доріжку своїм багряним кольором. Шеріл кричала і ридала від сильного болю, що відбивався в її серці, яке теж було покрите кривавими ранами, адже саме в ньому розросталася троянда...»

Хелен одразу ж згадала про книгу, яку читала напередодні Нового року. Вона швидко піднялася і почала бігати поміж могил в пошуках чогось знайомого. І дівчина знайшла... Вже через мить Хелен стояла біля надгробної плити, на якій було написано великими чорними літерами: « Шеріл Гофман, 1823-1841 рр.».

Вона реальна...Виходить, що вони з Єленою народилися та померли в один день. Та єдине все ж залишається загадкою: до чого тут Хелен?