Так не буває

«...і ось Шеріл опинилась в такому місці, про яке так багато читала і чула, але не могла уявити, що воно справді існує, вона потрапила у світ, який був так схожий на звичайний, наш, проте було в ньому щось містичне...

...Шеріл глянула на себе в дзеркало і жахнулась: вона відчувала себе так як завжди, собою, але в дзеркалі на неї дивилась геть інакша людина, вона не знала хто це, але відчувала, що це тепер її тіло і вона має рятуватись...

...вижити чи загинути...»

Хелен закрила книгу так голосно, що здавалось, це почули всі в будинку.

— Що за маячня і хто це придумує, містика, потойбічний світ, переселення душ і бла бла бла, казочки для маленьких діток, — обурилась дівчина.

За вікном вив сильний зимовий вітер, замотуючи сніжинки в страшну хурделицю, через що з вікна не було видно взагалі нічого, крім такої «дискотеки» сніжинок. Була 9-та година вечора 31 грудня, тобто надвечір Нового року. Так як батьки Хелен були закордоном, друзів, які були вільними сьогодні не було, а жила вона в маленькій квартирі з бабусею, яка вже давно спала, Новий рік вже вдруге вона зустрічала вдома в своїй кімнаті. Власне, саме бабуся дала дівчині книжку, яка так не сподобалась юній любительці літератури.

— Навіщо писати про те, чого не існує? Можна ж написати про динозаврів, їх теж не існує, але є факти, які підтверджують те, що вони були. Автор явно чимось зловживав, що написав таку дурню.

Хелен була дуже скептичною дівчиною. Вона не вірила ні в легенди, ні міфи, ні розповіді її бабусі про різні чудеса. Для неї існувала лише наука і тільки. Відклавши книжку на стіл, вимкнувши світло вона зручніше вляглась у ліжку і стала розглядати у вікні, як кружляє завірюха. Так дівчина пролежала ще довго, проте зрозуміла, що вже дуже хоче спати. Вмостившись калачиком, Хелен заплющила очі...була 23:59. А о 00:00 відбулось те, що дівчина не забуде ніколи в своєму житті.

Уві сні їй здалось, що вона падає, так як і багато разів раніше. Вона знала, що в кінці вона прокинеться і все буде добре. Але цього не сталось. Хелен боляче приземлилась на щось дуже тверде, здавалось, що це підлога в холодному підвалі.

—Ай ай, — майже запищала дівчина, — що це таке зі мною. 
Навколо було дуже темно, не було видно навіть руки перед собою. Хелен підвелась, по шкірі пішов мороз від якихось дивних відчуттів.

— Ну так, такого мені ще ніколи не снилось. Цікаво, як сильно закрутиться мій сон, — посміявшись, почала робити невпевнені кроки вперед...чи назад, вона цього не знала, бо темрява не зникала. Ступивши ще крок, вона відчула хрускіт під ногою, ніби наступила на щось пластмасове. В той момент якимось дивом стало відразу світло і Хелен побачила,  що вона роздусила. Це були різноманітні кісти, черепи, і таке інше гидке та страшне, від всього цього вигляду вона несвідомо закрила очі та несамовито закричала.

Проте продовжила кричати вона вже в іншому місці. Незрозуміло для неї вона опинилась на галявині якогось дуже дивного лісу, в якому росли не дерева чи кущі, а слова та сльози. Вони потоками стікали десь згори донизу, утворюючи ніби калюжі на землі. «Рятуйте, допоможіть»,  «Пробач, та я більше не кохаю тебе»,  «Мені шкода, та у вас не може бути дітей» — це лише невелика частина того, що дівчина встигла прочитати на землі.

— Якщо тут знаходяться такі слова та стільки сліз, то це якись ліс печалі, чи ліс тривоги, чи що це взагалі за місце, — роздратовано буркнула Хелен.

— Ти майже вгадала, — голос був дуже знайомим.

— Ти де? Хто це говорить? 
— Невже ти не впізнаєш мене? Я твій внутрішній голос.

— Мій хто? — розміялась дівчина так сильно, що аж на секунду не змогла дихати.

— Тобі смішно? То я тобі доведу, що ти потрапила туди, де сміх геть недоречний.

— Зажди, що ти маєш на увазі?

— Ти думаєш, ти дійсно спиш? Боюсь тебе розчарувати, та це все реальність.

Хвилину дівчина стояла в заціпенінні, потім похитала головою з думкою: «пора закінчувати цей балаган». Хелен почала себе щипати за руки, стукатись босими ногами об каміння, бити себе по обличчю та марно, вона не просиналась, а от сліди від ударів та рани на тілі були справді реальними.

— Так, добре, якщо це не сон, тоді де я? Що зі мною?

Декілька хвилин не було ніякої відповіді, але потім голос ображено відповів:

— Ти у світі мертвих. Назва достатньо формальна, бо тут не лише мертві. Тут і людські страхи, ненависть, злість, жага до зла, розчарування, підлість і все інше, що є страшним. А це місце — ліс приречення. Сюди потрапляють слова, після яких люди морально розбиваються, приречують себе на душевні муки і сльози, які після цього вони виплакують. Сьогодні це ще мало, тут деколи справжній потоп.

— Гаразд, але що я тут роблю? Я не приречена.

— Ти тут з іншою метою, але це ти дізнаєшся пізніше.

— Тобто пізніше, ей, я нічого не розумію.

Та голос більше не відповідав. Хелен охопила паніка. Невже це справді сталось з нею, те, в що вона ніколи не вірила і про що не хотіла слухати. Дівчину охопив страх і на очі навернулись сльози. Врешті решт, дівчина розплакалась. Вона досі не вірила в правдивість всього, що вона почула, але щось змушувало її страшенно боятись. Та вона відчула, ніби хтось поклав руку їй на плече. Різко підвівшись, вона оглянулась, проте нікого позаду не було. Натомість, Хелен опинилась в якісь незрозумілій кімнаті. Це була чиясь спальня. Вона оглянула себе, на ній була одягнена сукня, якої в неї ніколи не було, але вона була не новою і не «сучасною». 

— Такі сукні носили в 19 столітті, я добре пам‘ятаю це з уроку історії.

Дівчині стало цікаво, як вона виглядає, та підійшовши до дзеркала, Хелен жахнулась.

Все було так, як в тій зловіщій книзі і від цього кров охолола в жилах.

Вона знала, що це вона і відчувала себе власне собою, але із дзеркала на неї дивилась зовсім інша дівчина, яку вона бачила вперше.