Розділ ХІІ

Двадцять чотири роки тому у жахливу штормову ніч Енді втратив батька. Здавалося, за такий довгий термін він мав геть забути про ті події, але він пам’ятав. Скільки ж йому було тоді? Сім? Вісім? Так, вже виповнилось вісім років.

Батько Енді займався професійним рибальством, як і переважна більшість чоловіків з їхнього приморського селища. Зазвичай рибалки вирушали на промисел задовго до світанку. І того разу, коли мирний сон жителів іще сповивала лагідна, тепла ніч, троє нерозлучних друзів і вірних напарників навантажили старенький критий баркас різноманітним начинням і спустили його на спокійну воду.

Повітря було вологим та свіжим, скрізь панував повний штиль. Ніхто й гадки не мав, що незабаром налетить холодний північний вітер, доволі рідкісне явище у їхніх широтах, збурить високі хвилі і відгонить самотніх рибалок далеко від берега, не залишивши їм жодного шансу на порятунок.

Невблаганна природа вирішила вилити на людей усю свою лють. Шквальний вітер зазирав у кожну оселю, не обминув жодного подвір’я, зриваючи з дахів стару черепицю, вириваючи низькорослі чагарники та живопліт, пригинаючи до землі віти могутніх дерев, одним словом, руйнував все, що траплялося на шляху. Велетенські хвилі, несучи у своїх надрах потужний заряд сили, обертали свою міць не на благо, а на шкоду. Падаючи з карколомної висоти, тонни брудної пінистої води вдарялися о берег, а потім відкочувалися назад, тягнучи за собою купу дрібного каміння. Злива та град нищили молоді паростки на грядках, перетворювали свіжозорану борозну у суцільну багнюку. Там, де панувала стихія, не було місця життю.

У такому хаосі проминув майже весь довгий день, позбавляючи людей можливості вирядити на пошуки загублених рибалок рятувальну експедицію. Лише ввечері усе припинилось. Припинилось так само раптово, як і почалось. Вітер вщух, море заспокоїлось. Дощові хмари ліниво розступились у різні боки, демонструючи чисте небо, що вже починало миготіти сріблястими цятками зірок.

Усі тутешні мешканці, почувши про біду, що сталася з їхніми односельцями, повисипали з будинків. Старі та молоді, жінки та чоловіки. Озброївшись ліхтарями, смолоскипами та запальничками, вони розбрелися пустельним, понівеченим узбережжям на декілька кілометрів, одні ліворуч, інші праворуч, хто поодинці, а дехто збираючись групами.

Дітлахи, до яких долучився і Енді, повитягали на білий світ свою шпигунську техніку: переговорні пристрої, засоби спостереження, старі дідусеві біноклі та радіоприймачі. Сновигаючи туди й назад, мов бджолиний рій над пасікою, вони перемовлялись, перегукувались, прислухалися, намагаючись зловити бодай якийсь сигнал. Навіть собаки попрямували за своїми господарями, здійнявши неймовірний галас, безпорадно виючи на великий жовто-рудий місяць, здалеку нагадуючи зграю сірих голодних вовків. Над ними розлягався тужливий плач альбатросів, що кружляли над тихими водами.

Знов наближалася ніч, проте пошуки не припинялися. Було дивним, що досі жоден береговий пристрій не зафіксував сигналу SOS, адже кожен рибацький баркас мав спеціальну рубку, обладнану радіоапаратурою, щоб у разі потреби сповістити про небезпеку та повідомити свої координати.

Безперервні пошуки, що тривали декілька діб, не дали жодного результату. Ненаситне море безжально відібрало життя трьох відданих йому людей та не лишило ніяких ознак їхнього існування. Рятувальники не виявили жодної трісочки, жодного уламку від човна, ані одягу, ані фрагментів рибацьких снастей. Нічого. Море забрало і привласнило усе, залишивши за собою право самому ховати свої скарби.

Те, що відбувалося потім, Енді пам’ятав не дуже добре. Дитячі спогади розтанули у сірому тумані. Невиразні силуети, бліді обличчя, безутішні слова – з роками усе це затьмарилось, поступившись місцем холодній порожнечі та лишивши відкриту рану у серці. Він пригадував лише материні очі – тужливі, тьмяні, затягнені поволокою гарячих сліз. А ще її натруджені руки, що міцно притискали його до себе і ніжно гладили по голові.

З того часу, з року в рік вона ніколи не спить у ту ніч… І він ніколи не спить. Не в змозі витримувати її мовчазні переживання, тамуючи власний біль, Енді шукає порятунку у вбогому, перекошеному сарайчику, що стоїть поруч з їхнім будинком, і де зберігається усілякий непотріб та господарське начиння. Там він намагається знайти роботу для рук, аби ні про що не думати.

Він сам не знав чому, але вони з матір’ю майже ніколи про це не розмовляли. Раніше він був дитиною й багато чого не розумів, а тепер…

Тепер він бере з полиці стару гасову лампу, запалює гніт і за декілька годин витрачає всю горючу рідину, якої могло б вистачити на тиждень. Слабкий вогник, що м’яко ллється з-під закопченого захисного скла лампи, стає його єдиним другом та співбесідником протягом короткої липневої ночі, здебільшого нестерпно задушливої, але інколи вологої та свіжої.

Усе дихає сном, навколо панує тиша, яка глухою тугою озивається у його душі. Енді хочеться сповна набрати повітря у спраглі легені і голосно закричати, закричати так, щоб почув увесь світ. Але він мовчить. Міцно стиснувши зуби, він завзято лагодить старі речі або майструє нові, щось пилить, стругає, впиваючись дурманним запахом свіжої дерев’яної стружки, аж поки не спаде запона чорної тіні. Поки рожевий світанок не почне зафарбовувати небо у мінливі барви, а птахи своїми голосними співами не наповнять повітря звуками.

Так само було і тієї знаменної ночі, усього декілька діб тому, коли Кессі боролась із невблаганними силами природи, пасивно рухаючись на своєму човнику під дією сильного вітру, ворожих хвиль та хаотичної течії. Як завжди, Енді не спав. Попри те, що втома, накопичена за день, буквально валила його з ніг, він дозволив собі лише ненадовго прилягти на ліжко, навіть не роздягаючись. Він однаково безцільно ворочався, повсякчас відганяючи від себе набридливі неприємні спогади.