Розділ ХІ

Ірида… Ірида… Це ім’я йому щось нагадувало, щось до болі знайоме, близьке, осяйне, але він ніяк не міг збагнути, що саме. Йому здавалося, що воно пов’язано з невагомим повітрям, далекими, нескінченними подорожами. То були дивні асоціації, що виринали з глибин його підсвідомості. Думки Енді блукали навколо, наче кіт біля гарячої каші.

Ірида… Кессі… Кассіопея… Незнайомка з мінливими очима кольору п’янкого блідого аметиста. Чому саме таке порівняння спало йому на думку? Дурманний, ніжний аромат. Фіолетові квіти. Чому саме квіти?

І раптом він усе зрозумів: Ірида – іриси! Ось чому квіти!

Подумки він перенісся у далеке-далеке минуле. Йому пригадалася школа, уроки історії, і зовсім юна вчителька, вчорашня випускниця інституту з довгою пишною косою кольору стиглого каштану, яка була буквально помішана на своєму предметі, любила розповідати міфи Древньої Греції та Стародавнього Риму. І як усі хлопці, малі непосидючі бешкетники, які зазвичай не могли всидіти на заняттях без того, щоб не викинути якусь штуковину, на її уроках сумирно сиділи за партами, прикуті до них не лише невблаганною силою земного тяжіння, а й гострою цікавістю. Із роззявленими ротами вони ревно зазирали в очі молодої викладачки, стежачи за кожним її рухом, намагаючись вловити кожне її слово.

Коли вона говорила, у приміщенні царила мертва тиша і, здавалося, що чутно було, як тремтить зелене листя за вікном. Учні боялися навіть дихати, аби не проґавити чогось конче важливого та захоплюючого. Плавно пересуваючись класом, струнка, легка, майже невагома, вона розповідала про захопливі пригоди та небезпечні мандри, про чудеса та казкові перевтілення, про відважних героїв та їхні славетні подвиги, про підступних і зрадливих велетнів, химерних і потворних міфічних істот, невблаганних могутніх богів та мудрих вродливих богинь.

Навіть зараз Енді чув її бархатний голос, що ніжно звучав серед напівсонного спокою: «Запам’ятайте, діти, що іриси – це дрібні крапельки веселки, розсіяні по всьому світу. Відповідно до вірувань стародавніх греків, Ірида була богинею Веселки, подорожей та мандрів, а також провісницею олімпійських богів. За першим їхнім покликом вона зривалася з місця, щоб виконати важливе доручення чи передати звістку людям. На своїх невагомих крилах Ірида стрімко неслася небесними просторами, залишаючи за собою легку поволоку, звивистий прозорий серпанок, який перетворювався у різнобарвний райдужний міст. У руках богиня завжди тримала чашу зі священною водою, краплі якої рясним дощем падали на землю, де згодом проростали найкрасивіші квіти – іриси».

Ще вона казала, що у нашому мінливому світі нічого ніколи не виникає на порожньому місці. На її думку, і славетні герої, і безсмертні божества, і чудернацькі істоти, що на світанку цивілізації поставали у людській уяві, формуючи їхній світогляд та майбутні вірування, насправді десь колись вже існували, може, в іншому вимірі, в іншому часі або на інших недосяжних зірках. Вони були своєрідними генетичними знаннями людства про інакші світи та форми життя, знаннями ретельно схованими у найглибших надрах суспільної інтуїції та передчуття.

Тоді Енді та його однолітки аж ніяк не розуміли зміст подібних теорій, тому геть забули про них. І лише тепер бурхливі події останніх днів воскресили з пам’яті дитячі спогади і змусили його всерйоз замислитися над словами своєї вчительки. Йому здалося, що з того часу промайнула ціла вічність, ніби цих років ніколи й не було.

Як щойно сказала Кессі?

«Час порушив свій звичний плин…, викривився у певній точці, ми… відчуваємо його по-різному, і протікає він для нас не однаково».

Що це означає?

Він знов глянув на неї і зауважив, як вона змінилася, стала набагато спокійнішою. При цьому Енді не міг припустити, що така сильна особистість просто упокорилась долі, отже, щось її заспокоїло. Вона більше не витягала із сумки свій пошуковий пристрій і не зазирала в нього щохвилини, як робила на світанку, сиділа непорушно, огорнута тьмяним місячним сяйвом, і не зводила очей із зоряної літери «W».

Холодне розсіяне світло червонуватого місяця освітлювало її обличчя, яке остаточно позбулося колишньої блідості, натомість налилося приємним теплим рум’янцем. Лише тонесеньке сріблясте пасмо, що непрохано вкрапилося у її блискуче чорне волосся, нікуди не поділося, однак воно зовсім не паплюжило її красу, а навпаки надавало її образу неповторного жіночого шарму.

– Це справжнє чудо, що вам вдалося врятуватися у той шалений шторм, – сказав Енді, щоб якось поновити розмову.

– Чудо? – перепитала Кессі, повертаючись до нього усім тілом. – То це ви читаєте думки?

– Ні… – розгубився він.

Вона посміхнулась.

– Я жартую. Просто я оце зараз саме над цим міркувала. Так, я б теж назвала це чудом, але досі не можу збагнути, що воно було. Не знаю кому й завдячувати своїм порятунком.

– Що ви маєте на увазі? Вас хтось врятував?

Енді нічого не розумів. Якщо хтось допоміг їй, то нащо ж потім кинув напризволяще на березі?

– Вогник, – пояснила вона. – Мерехтливий блукаючий вогник…

– Вогник?

– Так. Маленький промінчик світла, що ледь жеврів у суцільному страхітливому мороці. Якби не він, я б не змогла зорієнтуватися і, вірогідно, натрапила б на скелю.

– Якась людина подавала вам сигнали?