Розділ ІХ

Вони зустрілися з Енді надвечір. Як і домовлялися. Ніжні багряні барви призахідного сонця виблискували на поверхні лагідного моря. Коли він виринув з-за рогу будинку, то одразу побачив Кессі, що вже чекала його на березі, одягнута у той самий комбінезон та легкі чобітки. Почувши кроки, вона обернулася. Спокійна, усміхнена, привітна.

– Ви готові до пригод? – загадково спитав її Енді, підходячи.

– Знов пригоди? – усміхнулась Кессі. – Хіба їх не досить на мою голову? Ну гаразд.

– Тоді ходімо, – запропонував він, намагаючись говорити бадьоро, попри втому, яку він відчував після напруженого робочого дня. – Але пам’ятайте: ця стежка-доріжка не для слабкодухих.

Глянувши на нього знизу вгору, Кессі лише зіщулила очі, в яких переливалися відблиски полум’я невідомих зірок.

Як і вранці, вони знов рушили уздовж моря, цього разу у протилежний бік. Спочатку йшли повільно, мовчки, прислухаючись до навколишньої природи. Гаряче літнє повітря повнилося всілякими звуками – шарудінням дрібних хвиль, що синхронно накочувалися на кам’янистий берег, тремтінням листя від подуву легкого вітерця, елегійних переспівів невидимих пташок, що прощалися зі світлом, ховаючись у гущавинах струнких хвойних велетнів.

Що далі вони просувалися, картинка поволі змінювалася. Позаду лишилось рибацьке селище з його маленькими привітними будинками, широколистяними дібровами та палісадниками, а попереду розлягалося самотнє пустельне узбережжя, оточене поодинокими низькорослими кущами. Сірі кругленькі камінці під ногами рідшали, чимдалі перетворюючись на зовсім дрібні уламки гірських порід, гостру гальку, майже не обкатану морем, що деінде змішувалась з піском.

Густо-червоні промені, які щойно лоскотали верхівки могутніх дерев, раптом безслідно зникли, сонце заховалося за гребінцями величних гір, які щільно оперізували узбережжя. Усе навколо затихнуло так швидко, що Кессі трохи зніяковіла, здригнувшись. До неї повернулося хворобливе відчуття холоду.

Помітивши це, Енді турботливо спитав:

– Що з вами? Чи усе гаразд?

– Так… Просто незвично… – відповіла вона, озираючись на всі боки, ніби в очікуванні нападу.

Він поспішно дістав із рюкзака, що висів у нього за спиною, легку куртку й накинув на її плечі. Від дотику його теплих рук, в яких вчувалася неабияка сила, вона наче прокинулась.

– Дійсно, мабуть, ви почуваєтесь незвично, – спробував виправдати її стан Енді. – В інших краях сонце повільно сідає, а у нас зникає буквально за лічені хвилини. Усе через гори. Вечоріє рано і сутінки такі нетривкі.

Кессі погодилась з ним, кивнувши головою, і вони попрямували далі. З-за кущів почулося дзюркотіння невеличкої річки, яка більше була схожа на гомінкий звивистий струмок, який утворюється навесні після танення снігу. Попри свої незначні розміри, завширшки не більше півтора-два метри, річка була доволі жвавою і поводилась зухвало: немов рівноправна партнерка, вона впевнено котила свої прозорі прісні води назустріч зеленуватим морським хвилям.

Нахилившись до розмитого берегу річки, Енді зачерпнув у свої широкі долоні чисту кришталеву воду, підніс до рота, зробив декілька спраглих ковтків і обтер розпашіле обличчя.

– Спробуйте! – запропонував він Кессі.

Вона сіла навпочіпки і з насолодою занурила обидві руки у річку.

– Така холодна, – зауважила вона.

– Вона бере свій початок далеко звідси, на самісінькій вершині гірських хребтів, у надрах глибокого озера, – сказав Енді. – Якщо хочете, можемо якось навідатись туди. Там унікальний мікроклімат, своя флора та фауна. Навіть у найбільшу спеку вода в озері завжди прохолодна.

Опустившись на одне коліно, Кессі теж наповнила долоні водою і втомила свою спрагу. Аж раптом вона сіпнулася, немов її вдарило струмом, підвела голову і рвучко обернулась, ретельно вдивляючись у густі зарості чагарнику.

– Що трапилось? – занепокоївся Енді.

– Чуєте? – насторожено спитала вона, поспішно підводячись.

Він прислухався до навколишньої тиші. Нічого. Лише ледь вловимий шелест вітру поміж кущів та плескіт хвиль. Попри вдаваний спокій, що панував навколо, побоювання Кессі якимось чином передалися і йому, від чого стало моторошно, аж мурашки забігали по спині.

«Що це? – промайнуло у нього в голові. – Витвір її розбурханої уяви чи вона дійсно має ідеальний слух та надто розвинену інтуїцію? Невже десь поруч чатує небезпека?»

Як він не силкувався, як не прислухався, його звичайне людське вухо не вловило жодних сторонніх звуків крім тих, що лунали досі. Мало того, своїм внутрішнім єством, яке також можна було вважати за інтуїцію, і якому Енді завжди довіряв, він відчував, що боятися нема чого.

– Я нічого такого не чую, – нарешті здався він.

– Не чуєте? Он там, у тих далеких кущах. Кроки. Легкі, але настирливі, – не вгавала Кессі.

– Взагалі-то чужинці тут не ходять, нема потреби, – намагався заспокоїти її Енді, який після секундного хвилювання, навіяного її страхами, вже остаточно себе опанував. – Незабаром берег упреться прямісінько у скелю, яка занурюється в море, далі ніякого шляху нема. Може, це якась закохана парочка блукає за чагарниками.