Розділ VІІІ

Майже цілий день пішов у Кессі на те, щоб як слід розібратися з тим становищем, в якому вона опинилась. Надалі користуватися безмежною гостинністю пані Софії та її родини вона не могла собі дозволити, це суперечило і загальним правилам її виховання, і сформованій життєвій позиції. Вона потрапила до цих людей випадково, не з власної, а тим паче не з їхньої волі, і своїм тимчасовим притулком завдячує співчутливості та доброті їхніх сердець.

Тож коли Кессі розпрощалась з Енді і попрямувала до будинку, думки її були світлими, а наміри цілком твердими. Вона знала, що скаже господарям: подякує за порятунок, дах над головою, щирі турботи та піде геть. Єдине, чого вона поки не придумала, яким чином віддячити їм за все, при цьому не образивши їх.

Проте її плани вмить розсипалися на друзки, варто було їй переступити поріг. Пані Софія, ніжно обнімаючи її за плечі, повела її до просторої вітальні, де за круглим дерев’яним столом зібралася уся сім’я.

– А ось і наша люба мандрівниця, – урочисто промовила вона, посадила Кессі на єдиний порожній стілець, а сама вмостилася на старенькій канапі.

Від несподіванки, не знаючи, що робити, а тим паче казати, Кессі спромоглася лише на те, щоб замість привітання зніяковіло кивнути головою. Куди поділися її сміливість, врівноваженість, цілеспрямованість, а також гарні манери? Хоча кімната була ярко освітлена сонячними променями, їй стало холодно, тому вона знов закуталась у теплий плед, який тримала у руках. Невідома сіра хмара застилала їй очі й туманила ясний розум. На неї дивились чотири пари схожих між собою очей – дві дитячі і дві дорослі – але Кессі нічого не помічала, опустивши голову на груди і заглибившись у власні думки.

Десь на стіні цокотів старий механічний годинник, у кутку шарудів своїм манаттям Альбатрос, а з вулиці чулися крики морських чайок та хазяйновите щебетання берегових ластівок.

Незручну мовчазну тишу, що усього декілька швидкоплинних секунд панувала в оселі, несподівано розрізав тоненький голосок Тома:

– Тато, чуєш, а ця пані прилетіла на веселці.

Мить… і вітальня затряслася від розкотистого сміху, що охопив усіх присутніх. Виринувши із важкої задуми, Кессі незчулася, як і її вуста розтягнулись у щирій посмішці, і вона сміливо підвела очі.

І тоді побачила їх усіх – і розчервонілу кругленьку пані Софію, плечі якої конвульсивно здригалися, і сором’язливого Вінсента, її старшого сина, який трохи зашарівся, зустрівшись поглядом із незнайомкою, і пана Ніколаса, господаря, справжнього велетня з казки з добрими, задерикуватими очима і рудим, як у Тома, волоссям. Він хихотав голосніше всіх, надривно, заразливо, наче перша скрипка, що задає тон усьому оркестрові. Однією рукою він витирав сльози, що текли по щоках, а іншою міцно притуляв до своїх широких грудей голівку малого розумника, що всіх розвеселив.

Усе було вирішено за легким сніданком і гарячою запашною кавою. Пряний духмяний аромат, що вітав у повітрі, нагадав Кессі, що вона уже декілька діб нічого не їла й не пила, не враховуючи того смачного бульйону, що приносила їй у ліжко пані Софія. Вірніше, вирішено це було давно, ще коли дивна незнайомка перебувала під владою важкої лихоманки, яка щораз змінювалась не менш важким забуттям. Тоді ніхто не міг знати, яких іще негараздів та випробувань підкине доля цій тендітній дівчині, тому усі члени родини по черзі чатували біля неї. Але ці страшні часи були вже позаду.

Відверта пропозиція від господарів застала Кессі зненацька. Вони запропонували їй назавжди залишитися з ними, стати часткою них самих, і готові були радо прийняти її як рідну дитину.

Їй уже виділили окрему кімнатку на першому поверсі, невелику, але затишну, і якщо вона згодна, то можна сьогодні ж усе облаштувати як слід. Серце Кессі калатало, вкрай переповнившись суперечливими почуттями, в яких переплелись ніяковіння і водночас втіха та неймовірне полегшення. Однак їй не давала спокою одна-єдина думка: чому всі ці люди, яких вона зустріла тут, на цій невідомій землі, настільки прихильні до неї? І пані Софія, і пан Ніколас, і їхні хлопчики, і… Енді. Вона мало не забула про нього, але ж він неодмінно чекатиме її ввечері на березі моря…

Усі уважно слухали господаря – доброго чоловіка і чуйного батька, який, власне, і озвучив загальну думку всієї сім’ї. Попри його кремезну статуру, енергійне, загоріле та посічене вітрами обличчя, він мав приємний і напрочуд лагідний голос. Голос, в якому вчувалась життєва мудрість. На відміну від своєї дружини, він був небагатослівним, проте серед друзів та знайомих зажив слави уважного співбесідника і цікавого оповідача. Він говорив тихо, розмірено, а головне – по суті.

Вони довго розмовляли. Час сніданку минув, але ніхто не поспішав у своїх справах. Усі розпитували Кессі про її життя та родину, уважно слухали, коли вона розповідала про себе, розповідала чисту правду, хоча й трохи адаптовану до їхньої реальності. Наразі вона не переймалася тим, чи зрозуміли вони її, головне, і вона це відчувала, прийняли серцем. Пані Софія, слухаючи про її захопливі та небезпечні пригоди, крадькома витирала сльози носовичком. Вона була жінкою не лише доброю і чутливою, а й розумною, однак усю почуту інформацію завжди сприймала буквально, не намагаючись читати між рядків.

Інша справа – пан Ніколас. Він добре зрозумів прихований зміст усього сказаного Кессі. Коли усі нарешті встали з-за столу, а вона заходилася допомагати господині прибрати, він, скориставшись загальною метушнею і збудливим гамором, торкнувся її руки, ніжно зазирнув в її блакитно-бурштинові очі, і співчутливо мовив: