Розділ VІІ

Повільним кроком вони разом рушили берегом. Кессі вже цілком опанувала себе, йти було набагато легше ніж дорогою сюди, ногам повернулася колишня легкість, а хода знов стала невимушеною та граційною. Перекинувши через руку теплий плед, що вже став непотрібним, вона йшла самим краєчком моря і ніби гралася з ним, то занурюючи гумові чобітки у воду, то виходячи на сушу, рятуючись від легких прозорих хвиль.

До цієї невигадливої гри залюбки долучився і собака, який вже повернувся зі своїх далеких мандрів і тепер весело стрибав поруч. Масивне тіло грізного Альбатроса долало водяні перешкоди з легкістю гірської косулі. Дивлячись на нього, Кессі ледь посміхалася, проте її очі залишалися сумними. Раз у раз вона нахилялася й, набравши води у згорнуті долоні, обливала нею й без того мокрого собаку. Той заливчасто гавкав, відбігав подалі на суходіл й починав несамовито витрушуватися, від чого у різні боки розліталися кришталеві крапельки, у яких виблискувало ранкове сонце.

За усім цим дійством спостерігав Енді. Він тримався трохи позаду кумедної парочки, нагадуючи мовчазного вартового, що завзято боронить спокій своїх улюбленців. Він буквально прикипів поглядом до стрункої фігури Кессі, її осиної талії та тендітних плечей. Йому подобалось передбачати кожен її рух. Ось, приміром, зараз вона підніме руку й легким, майже невагомим помахом вправно відкине назад неслухняний локон кольору переливчастого вороного крила. Аж раптом… Йому впала в око тонка срібляста смужка, що врізалась у її волосся з лівого боку, збігаючи долу хвилястим водоспадом. Він спохмурнів.

«Чому ж я раніше не помітив? – пронеслося в його голові. – Адже я довгенько сидів поруч з нею. Невже цього зрадливого сивого пасма взагалі не було ще півгодини тому?»

З першого погляду можна було подумати, що Кессі, захопившись грою з собакою, геть не помічала свого супутника. Але насправді це було не так. Коли Альбатрос, підібгавши хвоста, у черговий раз починав сновигати туди й назад, лякаючи та розганяючи на ходу птахів, вона стишувала ходу, даючи Енді можливість наздогнати її, та кидала на нього допитливий погляд.

Деякий час вони йшли мовчки, дослухаючись до шарудіння прибережної гальки під їхніми ногами. Кессі часто задирала голову вгору, і, примруживши очі, залюбки підставляла молочно-біле обличчя під теплі промені. Здавалося, що вона, наче батарейка, живиться вічною енергією сонця і набирається сил. Вона виглядала напрочуд спокійною, врівноваженою, цілеспрямованою, від недавнього нервового збудження не лишилось і сліду. Кожен м’яз її обличчя, що поступово насичувалось природними рожево-тілесними барвами, був розслаблений, лише невеличкі, ледь помітні зморшки біля кутиків очей нікуди не зникли.

Було очевидно, що кожному з них кортіло поговорити, проте жоден не наважувався знов завести розмову. Вони нагадували собою дві самостійні зірки, які вільно кружляли серед нескінченного космічного простору по своєму споконвічному колу. Коли ж на їхньому шляху трапилась срібляста комета, вона зірвала їх з орбіт та потягнула за собою, у страхітливу невідомість; а потім, досхочу побавившись їхніми долями, вона розкидала їх у різні боки та кинула напризволяще, безслідно зникнувши у безмежному чорному вакуумі, лише блимнувши на прощання довгим вогняним хвостом. І тоді ці дві незалежні зірки відчули млосний несвідомий потяг і з невідомих причин з шаленою швидкістю почали притягуватися одна до одної.

Його вабили її вродливі, райдужні та бездонні очі, що мінилися різними барвами, її загадковий, неземний образ, граційність, а також неприхований інтелект і незвична манера відверто висловлювати свої думки. Він відчував її своїм гарячим та відданим серцем, припадав зраненою душею, проте поки що не міг остаточно осягти її розумом. Її ж зачаровували його м’який, співчутливий й водночас мужній та глибокий голос, відкритий погляд, щира усмішка, невдавана чистота прагнень. Звичайно, від її пильного погляду не сховались і ознаки його фізичної привабливості – високий зріст, дужа статура та розвинена мускулатура тіла, що проглядалися крізь еластичну тканину легкої куртки.

Саме через те гаряче полум’я, що вже палало усередині них, через трепетну щирість, що оволоділа ними, вони були дещо розгублені та відчували зніяковіння. Коли Альбатрос відлучався надовго, і вони з Енді лишалися наодинці, Кессі почувалася іноземкою в чужій країні, без гіда та перекладача. Щоб якось приховати своє збентеження, вона час від часу нахилялась, набирала в руку жменьку мокрих сірих камінців, уважно роздивлялася їх, ніжно гладячи тонкими пальцями, а потім викидала геть.

Нахиливши голову і пильно дивившись собі під ноги, Енді робив майже те саме, з тією лише різницею, що він підходив до цього заняття більш вибірково, а саме, обирав камінці певного розміру і жбурляв їх один за одним далеко у море. Камінці жваво пролітали над водою, ледь торкаючись її, підстрибували, потім знов падали, і знов підстрибували. І так декілька разів поспіль.

Таке несподіване явище, як ковзання важкого предмету по водяній поверхні, вельми зацікавило Кессі. Наслідуючи рухам Енді, вона теж кинула свій камінь у воду. Той крутнувся, пролетів декілька метрів і, голосно гепнувшись, безславно зник у блакитній глибині. Подальші спроби також не дали належного результату. Тоді вона розгублено глянула на свого супутника, підійшла до нього майже впритул, торкнулася його руки та заходилася вивчати зміст його долоні, в якій покоїлися, як вона гадала, незвичайні, стрибучі «чудо-камінці». Але вони виявилися такими самими, як і у неї.

– У чому ж тоді ваш секрет? – розчаровано спитала Кессі.

Глибоко у душі Енді ніжно усміхнувся, але, щоб трохи підбадьорити та розворушити її, надав своєму обличчю нарочито серйозного вигляду і заговорив так, ніби пояснював урок безталанним учням: