Розділ VІ

Тим часом багряне сонце здіймалося усе вище і вище вгору, ані на градус не відхиляючись від своєї вічної траєкторії, що була визначена самою прадавньою Природою. Його жваві ласкаві промені заломлювались у морській воді, підстрибуючи сотнями сліпучих зайчиків.

Поки Кессі говорила, Енді крадькома роздивлявся її. Вона майже не відводила погляду від розпливчастої смуги обрію, через що йому випадало бачити лише її профіль. Іноді вона повертала голову, й тоді він мав можливість по-справжньому оцінити рідкісне гармонійне поєднання в одній особі розуму, духовності та природної краси.

Її обличчя було трохи блідим, однак ця блідість не була хворобливою. Енді спало на думку, що це радше результат її тривалого перебування у мало освітлених місцях чи у замкненому просторі, позбавленому свіжого повітря. Гладенька та ніжна шкіра нагадувала лакмусовий папірець, індикатор, що мав властивість швидко реагувати на будь-які зовнішні подразники. От і зараз, завдяки сонцю вона наситилась теплими рожевими відтінками.

Понад усе його вразили мінливі очі Кессі, біля кутиків яких пролягли крихітні промінці ранніх зморшок, а найперше – їхній незвичний колір та блиск. Можливо, Енді геть втратив розум, адже йому здалося, що залежно від настрою її очі ставали інакшими – то вони зливались із синявою безхмарного неба, то набували відтінку фіолетового аметисту, а іноді світилися матовим блиском ніжно-блакитного бурштину, доволі рідкісного мінералу на Землі. Це були наче два безмежні океани, в яких віддзеркалювалися невідомі, непізнані світи. І погляд її був не поверхневим, а ніби линув з глибини її єства, проникав глибоко в душу того, хто був поруч, залишаючи в ній тепло та нечуваний заряд бадьорості.

Щойно Енді спіймав себе на думці, що ладен був сидіти отак вічно, як раптом почулися глухі ритмічні звукові сигнали, що лунали з-під пледа, який спочивав у Кессі на колінах. Вона взяла пошуковий пристрій і подивилась на дисплей: зелена цятка, що досі стояла на одному місці, знов пустилася у мандри, рухаючись надто повільно, ніби знехотя.

– Щось шукаєте? – поцікавився Енді.

– Що? – розгублено спитала Кессі.

Він кивнув головою, вказуючи поглядом на прилад.

– А… Так… Свій… корабель… – пояснила вона.

– Отже, ви приплили сюди на кораблі? А що з ним сталося?

– Розбився.

– Розбився? – перелякано перепитав Енді, мимохідь глянувши у бік масивної кам’яної гряди. – Невже натрапив на скелі?

– Ні… Врізався… у море… – неуважно, відстороненим голосом мовила Кессі, оскільки уся її увага зараз належала блакитному екранові.

– У море?

– Так…

Енді замовк. Він геть нічого не розумів. За кілька секунд вона підвела на нього свої чарівні очі.

– Тобто… Тобто… зазнав аварії. Даруйте, я не так висловилася. Звичайно, треба казати «зазнав аварії», – виправилась Кессі. Було очевидно, що вона намагається знайти відповідні слова, але їй це дається важкувато.

– І ви – єдина, хто врятувався?

– Єдина? Ні, я була одна і встигла викинути у море рятувальний човник. Він вчасно розгорнувся, власне, на ньому я і дрейфувала. А корабель… затонув.

– А зараз ви намагаєтесь відшукати його? Напевне, на кораблі залишився «маячок»?

– Так. Звідки ви дізнались?

– Ми на роботі теж користуємось подібними штуками, – відповів Енді, уважно роздивляючись дивний предмет у її руках, – проте у нас вони трохи простіші і більші за розміром. Ваш такий компактний, елегантний і, мабуть, багатофункціональний. Дозволите?

Кессі випростала руку і вже саме збиралася передати йому свій скарб, але останньої миті різко відсмикнула руку назад. На кілька секунд вона застигла в нерішучості, а втім Енді, здавалося, не помітив цього вагання.

«Зрештою, маю ж я комусь довіряти», – майнуло в її голові.

Натиснувши декілька сенсорних кнопок на екрані, що відповідали певній кодовій комбінації, Кессі передала пристрій Енді.

– Перепрошую, він слухається лише мене. Я мала зняти з нього захист, інакше вас вдарило би струмом і на деякий час паралізувало, – спокійним тоном, наче й не було нічого страшного, пояснила вона.

Він обережно взяв прилад, поклав у праву руку. На його широкій долоні той здавався зовсім маленьким і був схожий на тонкий миготливий клаптик паперу. Зі знанням справи Енді поводив пальцем по екрану, розкидавши у різні боки декілька цифр та незрозумілих йому символів, а, знайшовши необхідні координати, аж присвиснув:

– О, так це дуже далеко звідси, і там занадто глибоко. Мені шкода, але до вашого корабля дістатися майже неможливо.

– Ваша правда, – погодилася Кессі, – нічого не вдієш.

Коли Енді повернув їй пошуковий пристрій, вона збиралася одразу сховати його назад у сумку, але наостанок ковзнула байдужим поглядом по різнобарвному екрану і… завмерла. Зіниці її очей розширилися, тонкі темні брови поповзли вгору, а обличчя змарніло, наче на нього насунулася свинцева хмара. Спостерігаючи за раптовими змінами її обліку, Енді вирішив, що то була природна гра світла і тіні. Він навіть задер голову, щоб з’ясувати, куди поділося сонце. Воно ж було на своєму місці і сяяло так само яскраво.