Розділ V

Невідомо скільки минулого часу, але вона досі сиділа у той самій позі. Нерухома, поникла, задумлива. Під боком мирно дрімав Альбатрос, розтягнувшись серед великої купи висохлих водоростей, від яких тхнуло йодом. Аж раптом він стрепенувся і скочив на ноги. Ніби прокинувшись після важкого сну, Кессі знехотя підвела голову та випрямила спину. Навкруги нікого не було. Але уважно прослідкувавши за поглядом собаки, вона побачила, що вдалині замаячила чиясь постать. Попри значну відстань, їй вдалося розпізнати статуру чоловіка, який йшов береговою смугою, повільно рухаючись в їхній бік. Його хода була легкою та впевненою. Рано чи пізно він мав опинитися зовсім поряд.

Незабаром Кессі мала змогу розгледіти чоловіка як слід. На вигляд йому було років тридцять, можливо, трохи більше, принаймні він був старший за неї. Широкий у плечах, зі стрункою та водночас міцною будовою тіла. Його скуласте обличчя, засмагле на сонці та обвітрене грізними штормовими вітрами, уособлювало силу та мужність. Одягнений він був у темні штани та легку плащову куртку з каптуром, що за потреби захищала його не стільки від холоду, скільки від пронизливого вітру та дощу. Високі, майже до колін гумові чоботи безжально розтинали спокійне море.

Чоловік не поспішав, час від часу зупинявся, нахилявся і витягував щось із намуленого прибережжя. Потім завзято кидав це «щось» якомога далі у море і, прикладаючи широку долоню до лоба, аби захистити очі від сонця, вдивлявся у широку безкрайню далечінь. Він так захопився своїм дивним заняттям, що не одразу помітив незнайомку. Лише коли між ними лишилося кроків десять, їхні погляди зустрілися. Його лагідні карі очі та врівноважений погляд викликали симпатію та прихиляли до себе.

Якщо Кессі ще здалеку пильно спостерігала за чоловіком, то для нього ця зустріч стала цілковитою несподіванкою. Він дуже здивувався, коли ранньої пори побачив на пустинному березі людину, тим паче у тому місці, куди навмисно прямував сам. І здивуванню його не було меж, коли у цій людині він упізнав чужинку, на порятунок якої декілька днів тому вони так поспішали разом із пані Софією, малим Томом і вірним Альбатросом. Він досі не збагнув, яким дивовижним чином вона опинилася тут, яким вітром її занесло, і з того часу ця загадка, як і сама чарівна незнайомка, не виходили в нього з голови.

Не відводячи від Кессі очей, чоловік застиг на місці, приголомшений, розгублений, ненадовго втративши здатність тверезо мислити. Вона, теж трохи збентежена, мовчки дивилася на нього, переводячи погляд від його привітного обличчя до невеликого предмета незвичайної форми та насиченого помаранчево-червоного кольору, який він тримав у руках.

Помітивши її зацікавленість, чоловік блискавично зметикував, що має непоганий привід для знайомства, тож сміливо рушив до Кессі. Присівши поруч навпочіпки, він простягнув до неї обидві руки, демонструючи свою здобич.

– Доброго ранку! – привітався він. – Вам подобається?

– Так, дуже, – зачаровано відповіла вона слабким голосом. – А що це?

– Морська зірка, тутешній мешканець, – сказав чоловік.

– Мешканець? – не зрозуміла Кессі.

– Авжеж, якщо ми – сухопутні мешканці цих країв, то вона – водяна. Дуже незвичайна істота, королева морів та океанів. Її місце там, на глибині, – захоплено пояснив він, обережно перегортаючи безхребетну тварину, демонструючи її з усіх боків. – Бачили колись таку красу?

– На превеликий жаль, лише на картинках, – усміхнулась вона. – Даруйте, а що ви оце робили, поки йшли сюди?

– А… Та то таке, – почав він, трохи зніяковівши через те, що незнайомка спостерігала за ним, у той час як він про це і не здогадувався. – Можна сказати, рятував отаких самих її побратимів від неминучої загибелі. Розумієте, після шторму багато зірок хвилями викидає на берег, а без води, та ще й під палючим сонцем їм не вижити. То я повертаю їх у море.

– Але ж їх забагато! – здивовано вигукнула Кессі. – Усіх ви просто не зможете врятувати.

– Усіх, звичайно, ні, – погодився чоловік. – Проте якщо не робити зовсім нічого, то нічого й не відбуватиметься. Ми ж не замислюючись подаємо руку людині, що оступилася та ось-ось впаде, то чому б не допомогти повернутися у свою стихію безпорадному створінню. А щодо їхньої кількості… Так, ви маєте рацію, їх багато, іноді занадто. Тому в нашому селищі якось сама по собі завелася традиція виходити на берег після сильної бурі і дивитися, чи не викинуло море щось зайве, чому не місце на суші. У результаті, у таких от морських зірок з’являються досить високі шанси на порятунок.

Кессі слухала його із захопленням. І справа була не лише в тому, що вона цілком розділяла думку цього незнайомця, крім іншого їй було приємно чути його голос, рівний, спокійний, мелодійний, що вселяв довіру та обнадіював. Досі їй доводилося спілкуватися лише з балакучою та не зовсім врівноваженою пані Софією, яка у ході розмови декілька разів змінювала тему, інтонацію, повсякчас схлипувала та пересипала мову ласкавими словами. І хоча у кожній її фразі вчувалася безмежна турбота, Кессі збагнула це не одразу.

Поки вона розмірковувала, її співрозмовник підвівся, обережно переклав тваринку у праву руку, щосили розмахнувся й жбурнув її якомога далі у воду. Собака, гадаючи, що його заохочують до гри, одразу підскочив і, гавкаючи, рушив було до моря за здобиччю.

– Ні, Альбатросе, геть! Не чіпай, – владно скомандував чоловік.

Собаці нічого не залишалось, як стримати свій скажений порив. Він зупинився на півдорозі, проте за мить споконвічний мисливський інстинкт погнав його узбережжям на пошуки нових пригод.