Розділ ІV

Невеликий двоповерховий будинок білого кольору з трикутним дахом та довгою цегляною трубою, в якому за волею випадку опинилась Кессі, стояв неподалік від моря. Тож, пройшовши уздовж дерев’яного паркану, у деяких місцях серйозно пошкодженого внаслідок недавнього буревію, та обігнувши будівлю, вона одразу побачила безкрайню водяну гладь, що стелилася перед її очима, наче темне безбарвне покривало.

Над пустельним берегом клубочилася світло-сіра курява: вранішній туман повільно виповзав зі своєї таємної схованки і нерухомо застигав у вологому повітрі, щедро насиченого киснем. Духмяні троянди та різнобарвні іриси на довгих ніжках, які Кессі угледіла в садку пані Софії, досі мирно дрімали, прихиливши голівки до землі та міцно стуливши ніжні пелюстки. Жодного пташиного співу, жодного натяку на присутність живих істот, ані шепоту вітру, ані гуркоту хвиль. Скрізь панували спокій і тиша, що ніби линули з глибини віків.

Роззирнувшись, Кессі побачила, що в обидві сторони на багато метрів вперед розстилався широкий кам’янистий берег. Не маючи гадки куди рушати далі, вона зупинилась. Взагалі-то вона вміла добре орієнтуватися на місцевості, покладаючись як на свої знання, так і на добре треновану зорову пам’ять. Це був її, так би мовити, «коник». Але це узбережжя було їй зовсім незнайомим, адже вона бачила його лише з моря, коли дрейфувала на хвилях у рятівному човнику. Потім її знайшли непритомну та віднесли до будинку, тож шляху до того місця, де вона зазнала катастрофи, Кессі поки не знала. Оскільки вона не звикла діяти навмання, без попередньо розробленого плану, то застигла на одному місці у безпорадній нерішучості.

З пам’яті виринали неприємні спогади. Про шторм, який завадив її планам, про невдале закінчення її мандрівки, про невиконане завдання. Так минали хвилини. Туман повивав землю, щільними кільцями огортав струнке тіло, проте Кессі нічого не помічала. Із задуми її вивів собака, той самий славнозвісний Альбатрос, чи Альба, як не відомо чому називала його пані Софія, якому Кессі завдячувала порятунком.

А ще був той загадковий вогник… Мерехтливий, жовтогарячий та вабливий вогник…

Собака підійшов до Кессі, ткнув свій вологий ніс у її руку і, ніби прочитавши її думки, несподівано метнувся у правий бік. Через щільний туман видимість навколо була погана, але вона впевнено попрямувала за Альбатросом, орієнтуючись за його гавкотом, а ще слідкуючи за кінчиком піднятого вгору хвоста, що іноді виринав над білою імлою.

Шлях видався нелегким. Хоча протягом останніх днів сили Кессі відновилися, зараз вона ледве пересувала ноги. Вони стали бозна-якими чужими, важкими, наче налитими розплавленим свинцем. Здавалося, що сама планета хоче розчавити її своєю могутньою силою. Через кожні десять кроків Кессі доводилось зупинятися, щоб перевести дух, а через кожні п’ятдесят – і поготів робити більш тривалі зупинки, знесилено опускаючись на вологі дрібні камінці.

«Мабуть, нещодавня важка подорож і перебування під владою бурхливої стихії далися взнаки, – заспокоювала вона себе. – Адже моряки дальнього плавання, які беруть участь у тривалих міжнародних рейсах, теж відчувають певний дискомфорт після сходження на берег».

Солоне морське повітря, свіже та прохолодне, просякнуте корисними елементами, глибоко проникало в легені, насичуючи їх живильною силою. Але й дихати Кессі було трохи важкувато і незвично. Це відчуття було їй знайоме: так вона почувалася всякий раз, як здійснювала підйом у гори, підкорюючи недосяжні вершини. І це було зрозуміло, адже з підвищенням висоти, тиск повітря падає, в ньому стає все менше і менше кисню. Але тут, біля цього безкрайнього моря, його так багато! Чому ж зараз вона вимушена раз у раз, широко відкриваючи рота, жадібно та конвульсивно ловити цілющі потоки, гнані слабким вітерцем, що з’явився невідомо звідки?

Кессі усе йшла та йшла, впевнено прямуючи до цілі, слідуючи за невгамовним Альбатросом, який ображався на неї, якщо вона сідала перепочити чи бодай на хвилину зупинялась. Із запальною наполегливістю він мчав уперед, змагаючись у швидкості і спритності із недосяжними птахами у високому небі. Але як би далеко пес не забігав, він постійно повертався назад, до своєї супутниці, нетерпляче гавкаючи та намотуючи навколо неї порожні кола.

Темрява поволі рідшала. Почало світати. Туман розсіювався, танув, втрачаючи свою владу на землі. Перед очима постала сіра непривітна скеля, що охороняла південний край мальовничої бухти. Лише останні залишки густої куряви маленькими блідими хмарками піднімалися вгору, де безпорадно зависали, зачепившись за шпилясті верхівки грізного вартового.

Кессі пригадала, що під час нічного шторму бачила цю скелю й ще побоювалася, як би шалені хвилі не понесли її в той бік. Якщо це саме та гірська гряда, що підступно занурювалась у море, отже, і місце її «висадки» мало бути десь поруч. Прискоривши кроки, вона якомога хутчіш попрямувала вперед і невдовзі побачила, що Альбатрос зупинився і заходився розгрібати лапами купку якогось сміття, як завжди супроводжуючи свої дії голосним гавканням.

Коли ж і Кессі нарешті дісталася того місця, то знесилено опустилась на землю, важко відсапуючись після швидкої ходи. Вона випростала руку і ніжно потріпала собаку по пухнастій чуприні, а потім, щільніше загорнувшись у теплий вовняний плед, жадібно прикипіла поглядом до невиразної тонкої смуги, де темно-синє небо межувало із безбарвною, як здавалося, водою. З невимовним трепетом вона стала чекати початку найпрекраснішої природної вистави. І та не забарилася, тішивши своїм неповторним мистецтвом єдину вдячну глядачку на цьому пустельному узбережжі.