Розділ ІІІ

Прокинувшись вдосвіта, коли на мінливому небі ще жевріли бляклі зірки, Кессі збагнула, що знов проспала майже добу. Вона почувалася набагато краще ніж напередодні: у тілі вже не відчувалася та виснажлива слабкість, у голові не паморочилося, натомість повернулася здатність ясно мислити.

Вона повільно підвелася, обережно сіла на ліжку, роззирнулась довкола. Очі швидко звикли до передсвітанкової напівтемряви. Пригадавши бурхливі події попередніх днів і ночей, Кессі відчула невимовну тугу і самотність, тому, черговий раз оглядаючи цю маленьку горішню кімнату, вона підсвідомо шукала бодай якоїсь підтримки та захисту. Коли ж її погляд випадково упав на крісло-гойдалку, на душі одразу потеплішало: пухнаста чотирилапа сусідка, що з власної волі перебрала на себе функцію її вірного вартового, міцно спала на своєму звичному місці, занурившись у декілька шарів теплої ковдри.

Не бажаючи заважати кішці, Кессі якомога тихіше підвелася з ліжка і заходилася шукати свій одяг. Намацавши рукою стілець, вона стягнула з нього комбінезон, а з підлоги підняла чобітки та дорожню сумку. Нашвидкуруч одягнувшись та перекинувши сумку через голову, непрохана гостя навшпиньках дісталася дверей, обережно прочинила їх та вислизнула з кімнати. Зробивши усього декілька маленьких кроків, вона відчула, що підлога наче обривається, а її нога ось-ось зависне над порожнечею: отже, далі треба було спускатися дерев’яними сходами. Кессі згадала, що вони мали властивість час від часу підступно порипувати, тому, аби не розбудити привітних господарів цього будинку, вона намагалася ступати беззвучно, зважувала кожен свій рух, міцно тримаючись однією рукою за високий поручень, а іншою – ледь торкаючись стіни.

Перед очима вимальовувались нечіткі контури крихітного передпокою, що примикав до вхідних дверей. Раптом на нижній сходинці щось заворушилось. Це було страхітливе та потворне марево, ніби зіткане з клубків чорного диму та невидимих енергетичних потоків. Принаймні саме таку жахливу картину зобразила Кессі її надто розбурхана й збуджена уява. Вона не на жарт злякалась і нервово сахнулась назад. Перша думка, що кулею пронеслася в її голові: тікати світ за очі, негайно побігти вгору, забарикадуватись у кімнаті та сховатися під ковдрою. Адже там панував спокій. Там їй ніщо не загрожувало. Там досі мирно та безтурботно спала кішка. А ці тварини, як відомо, завжди відчувають небезпеку і охороняють хазяїв не лише від негараздів, а й від химерних потойбічних сил.

Лише здоровий глузд та самовладання втримали Кессі від різких дій. Не зрушивши з місця, вона вирішила розгледітися, почала ретельніше вдивлятись у темряву та прислухатися до звуків. Зрештою вона почула легкий подих і сопіння, що вказувало на присутність живої істоти із плоті та крові. Це трохи заспокоїло її, тим паче вона і сама поволі почала здогадуватись у чому справа. Нічна химера остаточно розтанула, коли залунав знайомий приглушений голос.

– Альба, що там таке? Ану йди до мене! – владно скомандував він.

Собака, що млосно розтягнувся під самісінькими сходами, миттю скочив на ноги і подався убік кухні, звідки, шаркаючи ногами, взутими у трохи завеликі капці, вийшла господиня. Вона куталась у вовняну сіру хустину, з-під якої виглядала довга нічна сорочка.

– Як ви почуваєтесь, моя люба? І нащо ви підвелися так раненько? – пошепки спитала пані Софія.

– Дякую вам, вже набагато краще, – теж стишеним голосом відповіла Кессі. – Даруйте, я не хотіла вас турбувати. Мені закортіло вийти на подвір’я, подихати свіжим повітрям.

Замість відповіді жінка з розумінням кивнула головою і співчутливо огорнула маленьку руку Кессі своїми. Рука була такою холодною, майже льодяною, що пані Софія мимоволі здригнулася.

– Що ж це діється! Ви зовсім змерзли, – похопилася вона, окинувши оком тоненьку фігурку своєї гості, вдягнену у синій комбінезон. – Цей одяг зовсім не годиться. Ще б пак! Така тонка тканина, наче листя якесь. Треба щось вам підібрати.

Продовжуючи щось бурмотіти собі під ніс, пані Софія повільно попрямувала углиб вітальні, змішавшись там з темрявою, і повернулась, тримаючи в руках великий теплий плед.

– Ось, накиньте це, – сказала вона, турботливо вкривши плечі Кессі. – Вранці повітря в нас надто вологе. І візьміть, будь ласка, із собою Альбатроса, з ним точно не заблукаєте.

З цими словами господиня відчинила важкі вхідні двері.

– Дякую, – мовила Кессі, протискуючись боком крізь дверний отвір, через який першим уже вислизнув вертлявий і нетерплячий пес.

Лишившись стояти на порозі, пані Софія турботливим поглядом проводжала дівчину, яка здалася їй беззахисною тростинкою у сірій передсвітанковій імлі. Ще деякий час самотня фігурка Кессі, загорнута у довгу тканину, видніла крізь щільні клуби туману, поки той остаточно не поглинув її у свої тенета.

В очах жінки заіскрилися сльози.

«Чи повернеться вона назад? Побачу я її знов, чи вона зникне так само несподівано, як з’явилась?» – думала вона.

Пані Софія, якій було трохи за п’ятдесят, вважала себе цілком щасливою людиною. І хоча особисте щастя прийшло до неї трохи запізно, як вважалося за часів її молодості, адже всі її подруги повискакували заміж, ледве встигнувши отримати середню освіту, – але усе таки прийшло! Тепер вона мала хазяйновитого чоловіка, двох синів, власний будиночок. Пан Ніколас, її чоловік, і старший син Вінсент, хлопець п’ятнадцяти років, займалися риболовним промислом, від успішності якого повністю залежав добробут родини. Вона ж вела хатнє господарство та приглядала за десятирічним непосидьком Томом, на якого, у свою чергу, був покладений обов’язок доглядати за свійськими тваринами. Проте цей обов’язок він тлумачив на свій розсуд, обмежуючись турботами лише про Альбатроса. Зрідка під його юрисдикцію підпадала і кішка, та це залежало виключно від настрою та бажань останньої.