Розділ ІІ

Її досі гойдало на хвилях. Усе навколо кружляло, рухалося і пливло – невідомі тьмяні зірки, страхітливі сузір’я, багряні планети, окутані люмінесцентним сяйвом. Навколишні звуки здавалися приглушеними, ледь чутними, але й вони викликали болісні відчуття. На потрісканих сухих вустах, що потерпали від спраги, відчувався огидний смак солоної води, через що до горла підступав нав’язливий ком. Кволою рукою Кессі торкнулася днища свого рятівного човника…

Здивуванню не було меж, коли замість шершавої гуми її пальці натрапили на м’яку тканину. Тоді вона нарешті наважилась розплющити очі, повільно підняла важкі та набряклі повіки, але майже нічого не побачила, окрім невиразної, розпливчастої біло-сірої хмаринки та миготливих темних кружалець. Коли ж полуда остаточно спала з очей, перед Кессі постала невелика затемнена кімната.

Тіло майже не слухалось її, та попри це їй вдалося трохи підвестися та сісти у ліжку. Ці рухи знов викликали у неї легке запаморочення та нудоту і змусили притулитись плечем до холодної стіни. Так тривало усього декілька хвилин, адже непосидюща вдача та надмірна допитливість, що завжди штовхали її до рішучих дій та найзухваліших вчинків, й тут стали на заваді хворобі.

Вона намагалась зібрати до купи уривки спогадів, але настирлива мана надто довго загостилася у її свідомості, заважаючи ясно мислити. У пам’яті спливали лише безладні сірі картини, позбавлені усілякого сенсу. Щоб позбутися їх, Кессі злегка потрусила головою та почала розглядати незнайоме помешкання.

Кімнату, в якій вона не відомо як опинилась, важко було навіть назвати кімнатою, такою тісною вона була, хоча, треба віддати їй належне, у ній було охайно та чисто прибрано. Вочевидь, вона розташовувалась на горищі житлового будинку, під самим дахом, про що свідчила її незвична будова. Стелі як такої кімната не мала, замість неї правила стіна, нахилена під гострим кутом майже до самої підлоги. Таким чином, усе приміщення являло собою не прямокутник з чотирма рівнобічними стінами, а щось на кшталт об’ємного трикутника.

У дальньому закутку, обабіч вхідної двері, стояло старе, пошарпане багатьма роками крісло-гойдалка на вигнутих полозках, з високою спинкою та загнутими лакованими бильцями. На ньому недбало валялась шерстяна ковдра у широку коричневу смужку та ще бозна-яке манаття. Кессі здалося, що крісло злегка погойдується, хоча протягу у кімнаті не було, та й навряд чи вітру було під силу зрушити з місця такий масивний предмет.

Невисокий старовинний комод із темного дубу, десь метр заввишки, з декількома широкими висувними шухлядами та різьбленими товстими ніжками прихилився до стіни, наче втомлений старець-мандрівник. Зверху його прикрашала вибілена мереживна серветка, кінцівки якої елегантно звисали по обох боках комоду. На серветці розмістились декілька предметів – глибока емальована миска, пузатий глечик з ручкою та складений у декілька разів чистий рушник.

Решта меблів цієї вбогої кімнатки складалася з ліжка, на якому оце зараз сиділа мандрівниця, та одного стільця. Попри свої невеликі габарити, ліжко займало чи не половину площі. Воно було напрочуд м’яким та гнучким, за основу йому правив пружинний каркас. Несподівано у Кессі з’явилось наївне дитяче бажання на ньому пострибати. Тим-таки, спершись руками о матрац, вона почала погойдуватись. Старе ложе відповіло їй легким скреготанням своїх заіржавілих механізмів. Постіль була акуратно застелена свіжою, ретельно випраною та накрохмаленою білизною, яка приємно пахла польовими травами.

Невеличке віконце – єдине джерело світла у кімнаті – ззовні було прикрите дерев’яними ставнями, завдяки яким навколо панував напівморок. Сонячні промені та повітря потрапляли до помешкання через невелику шпаринку, й цього було досить, щоб людське око могло усе розгледіти всередині, а вухо почути те, що відбувалось на вулиці – ледь вловимий лагідний плескіт морських хвиль та щебетання птахів. Кессі одразу пізнала веселу трель берегових ластівок, оскільки це були птахи, які нагадували їй дитинство та рідну домівку: колись щоранку вона прокидалася під їхні співи, підбігала до вікна й довго спостерігала за тим, як ці величні птахи з блискучим синьо-сталевим оперенням, тонкими крилами та довгим роздвоєним хвостом граційно кружляли у повітрі, час від часу здійснюючі запаморочливі, майже акробатичні трюки…

Приглушені голоси, що доносилися з нижнього поверху, швидко вивели Кессі зі стану задуми. Вона трохи насторожилася, ще раз перебігла поглядом по кімнаті, зупинила його на вікні, зіщулила очі, обмірковуючи варіанти втечі у разі небезпеки. На всяк випадок вона звісила з ліжка босу ногу і лише зараз побачила, що виглядає не надто пристойно, адже замість комбінезону вона була вдягнена у довгу білу сорочку з грубої льняної тканини. Це неочікуване відкриття змусило її знов лягти у ліжко та накритися ковдрою мало не до самих очей.

Монотонно зарипіли старі дерев’яні сходи, потім майже безшумно прочинилися вхідні двері, впустивши у задушливе приміщення живильний потік свіжого повітря. Разом із ним у вузький отвір протиснулась кумедна дитяча голова зі жвавими, грайливими оченятами, маленьким носиком та розкритим від цікавості ротом. Побіжно провівши поглядом по кімнаті та несподівано для себе зустрівшись очима з незнайомкою, дитина зникла. Натруджені сходи знов заспівали свою мелодію, цього разу більш жваву, веселу та пустотливу. Кессі почула збуджене шепотіння та радісні вигуки.

Усе це здивувало й водночас насмішило її. Вона трохи заспокоїлась і почала оцінювати ситуацію більш розважливо. Звуки за дверима спричинили хитання старого крісла-гойдалки. Смугаста ковдра, що лежала на ньому, раптом заворушилася, потім піднялася вгору на декілька сантиметрів, і знов спустилася долу. Згодом з-під неї висунулася пухнаста лапа, за нею – друга, не забарилися і голова з тулубом. Остаточно звільнившись від тканини, пухнаста сіра кішка потягнулась, ліниво позіхнула, сіла на задні лапи, і, прибравши вигляд гордої нерухомої статуї, втупилася смарагдовими очима у непрохану гостю.