Розділ 25

                                                                            Розділ 25 

Ранок п'ятниці видався прохолодним. Вночі пройшов невеликий дощ. Небо залишалося затягнутим сірими хмарами, які низько нависали над землею. 

«От би така погода була вчора. Напевно, не сталося б тієї пожежі», — думала Яна, прокручуючи педалі свого велосипеда. З матір'ю вона майже не розмовляла, тому не могла розпитати про подробиці інциденту на фермі. Єдиним джерелом інформації стала підслухана нею розмова батьків. Наталка була впевнена, що стався підпал, і жалілася на те, який об'єм людської праці був знищений вогнем за кілька годин. Андрій ввечері не телефонував, тому як він почувався, дівчина не знала.  Коли вона виходила з дому, мати підійшла і коротко, але з певною погрозою в голосі наказала ніде не затримувалися після роботи, а їхати відразу додому «крутити томатний сік». 

Сьогодні Яні чомусь було особливо тривожно. В усьому залишалася якась невизначеність, і це не додавало впевненості в завтрашньому дні. Ніби невидима колючка потрапила всередину та заважала вільно дихати. І було щось ще, невловиме, що забиралося під шкіру і огортало туманом неспокою. 

Втім, незважаючи на це, робочий день минув на диво спокійно. Відвідувачів було небагато, телефон мовчав, Оксана Іванівна не діставала двозначними питаннями. Надворі час від часу пускався дрібний дощик, навіваючи бажання загорнутися в теплу ковдру і солодко поспати. Коли Яна вже почала поглядати на годинник з думкою про те, що вже надійшов час збиратися додому, до ФАПу під'їхав автомобіль. «Може, Андрій?» — з надією подумала вона, зіскочивши з місця. Хлопець вже двічі так робив — приїздив тоді, коли її робочий час закінчувався. То чому б і не сьогодні? 

Але один погляд за вікно приніс суцільне розчарування. Гримайло. Знову він. Дівчина про себе аж вилаялася. Ну невже вони не з'ясували стосунки? Що йому на цей раз потрібно? 

Тим часом Денис поспішно забіг до приймальні, оглушливо грюкнувши дверима та нещадно топчучи брудними ногами чисту підлогу, яку санітарка перед тим ретельно вимила. Він здавався захеканим, розпашілим, трохи переляканим. Темні очі нервово бігали туди-сюди. 

— Яно, збирайся, поїхали! Потрібна твоя допомога! — з порогу закричав він. 

— Та що сталося? — перелякалася дівчина. 

— Ми з моїм дядьком Миколою косили траву на полі. Не знаю, як так вийшло, що він перечепився і напоровся на косу. Йому добряче по нозі різнуло, все кров'ю залило, — Гримайло показав на свої руки та одяг, помережані червоними плямами. — Я перев'язав, як зміг, а сам поїхав по допомогу. Бо поки по полям дядька дотрясу, він і кров'ю стече. 

Яна з жахом глянула на Дениса і кинулася гарячково збиратися. 

— Це ж треба, — сплеснула руками Оксана Іванівна, вийшовши з процедурної. — От твій дядько так і норовить потрапити в різні історії! То його бичок потовк, то з дерева впав... Не бережеться ніяк! 

— Так і є, — погодився Гримайло. — Ну що, їдемо? 

— Їдемо, — дівчина навіть білого халату не зняла, — і швидко. Бо при кровотечах лік може йти на хвилини. Оксана Іванівно, зачините медпункт! 

— Як завжди, як завжди, — з розумінням відповіла санітарка. 

Яна з Денисом заскочили до його «Ниви». Він завів авто, виїхав на дорогу та різко натиснув на педаль газу. «Нива» помчала вулицею, розганяючи зграю вгодованих сірих гусей. 

— От, ще й вони тут! — лаявся Гримайло. — Хочуть бути передавленими! 

Яна однією рукою вчепилася в руків'я дверцят, а іншою тримала свою медичну сумку. 

— Де сталося травмування? — запитала вона, підскакуючи на черговій вибоїні. 

— Біля Лісків, — відповів Денис. 

— І що вас потягнуло аж там траву косити? Це ж так далеко... Ще й погода сьогодні не найкраща, — зауважила дівчина.  

— Чесно кажучи, ми метал там шукали, — сказав Гримайло, вдивляючись у дорогу попереду. — А траву вже косили поміж іншим... Вона там соковита. А худоба в будь-яку погоду їсти хоче. 

Яна знала Ліски. Це було одне із невеликих сіл, розкиданих навколо Вербівки. Якщо в Співочому чи Луговому, прозваному в народі просто Хутором, мешкали люди, то в Петрівці, Миронівці та Лісках вже нікого не залишилося. Подвір'я заростали спочатку бур'яном, потім заростями акації, будинки руйнувалися самі або їх розбирали заради шиферу та цегли. Деякі хати ще стояли, чорніючи порожніми вікнами, в яких більше не запалювалося світло, а від деяких залишився тільки фундамент. У таких місцях і ходити було небезпечно: можна було легко впасти у провалля колодязя, з якого зняли верхні кільця, або в колишній погріб. А в хащах бігали дикі тварини, гніздилися вужі та гадюки.  

В Лісках колись жила прабабуся дівчини. Яна пам'ятала, як зовсім маленькою вона бувала в її хаті, де пахло сушеними травами та засмажкою з цибулі. Тоді в поселенні ще було життя. Яким же воно стало тепер? 

— То рана надто велика? — запитала дівчина. Відповідальність за здоров'я, а, можливо, й життя людини, не дозволяла їй розслабитися ні на секунду. 

— Велика, велика, — закивав Денис. — Але я в них не розбираюся. Може, не все так страшно. Подивишся своїм професійним оком.  

— А де ж ти дядька зоставив? — не вгавала Яна. — Він хоч не просто неба?