Розділ 24

                                                                               Розділ 24 

Коли Андрій примчав до ферми, крайня скирта під критим укриттям вже палала на всю. Вогонь яскраво палахкотів, нагрівав шифер, від чого той оглушливо тріщав. Навколо, як мурашки, метушилися працівники, не менш гучно лаючись. Серед натовпу хлопець впізнав свого батька. Дядько Петро, один із власників ферми, орав трактором землю навколо палаючого скиртовища, аби вогонь не перекинувся далі. Жінки якимись старими ганчірками гасили вогняні язички, що пожирали сухостій. Інший трактор бочкою возив воду від водонапірної вежі, а потім за допомогою насоса тракторист заливав територію навколо. Ще одна група працівників намагалася прилаштувати мокрий брезент на сусідню скриту. Хвилин через п'ятнадцять прибула пожежна машина, яку відразу спрямували заправлятися до водонапірної вежі. 

Через дві години активне горіння нарешті вдалося подолати. Але на тому все не закінчилося. За участю трактора почали розтягувати тліючу купу, заливати водою та розгрібати тліючі пласти сіна. Прибув міліцейський автомобіль з місцевим дільничним, слідчим та експертом-криміналістом. Втомлені люди посідали біля підсобки, очікуючи на допит та обмінюючись враженнями і версіями сьогоднішньої надзвичайної події. Чоловіки почали сваритися між собою та емоційно доводити, хто де палив цигарки протягом дня.  

Наталка Колодяжна теж була серед працівників. Її обличчя, червоне від втоми та перемазане сажею, здавалося кам'яним. Але погляд... Андрій фізично відчував, як вона свердлить його очима так, неначе хоче розрізати навпіл невидимим лазерним променем. 

Нарешті Наталку викликали до слідчого. Коли вона повернулася, то рушила прямо до хлопця. Він глибоко вдихнув повітря, готуючись до тяжкої розмови, але уникати її чи тікати не збирався. 

— Жаль, що таке сталося. Стільки сіна згоріло, скільки праці... І я хочу сказати, що це був підпал, — сухим, трохи хрипкуватим голосом сказала вона. 

— Чому ви так думаєте? — запитав Андрій, внутрішньо напружившись. 

— Якщо я щось кажу, то так і є, — буркнула Наталка. — Крутилося тут сьогодні двоє пацанів малолітніх. Один — Ольги Гладищучки малий. Як його називають... Слоник, здається. А іншого я не знаю. А після них у посадці мимохідь я бачила Романа Рудого. Але не впевнена, що то він. Надто вже далеко був. 

— Дякую за підказку. Це дуже важливо, — вдячно кивнув головою хлопець. 

— Але не думай, що якщо я це тобі розповідаю, то тобі все дозволено, — Колодяжна різко тицьнула пальцем прямо Андрієві в лоба. — До доньки моєї не ходи, зрозумів? 

Всередині хлопця неначе щось перемкнулося. 

— Чому? — запитав він.  — Невже я такий недостойний у ваших очах? 

— Ну... — Наталка на секунду задумалася. — Може як фахівець ти і хороший, але... Не крутися біля моєї доньки. Вона ще мала, недосвідчена, їй рано з хлопцями зустрічатися. Тільки почала працювати, може ще десь заочно піде вчитися. 

— Чи можна зустрічне запитання? — якомога ввічливіше посміхнувся Андрій. — У скільки років ви самі заміж вийшли? 

Він бачив особові справи працівників ферми, і знав, що матері Яни нещодавно виповнилося всього 39 років. 

— Не порівнюй життя тоді і зараз. А для своєї доньки я такої долі не хочу, — пирхнула жінка. — Обходь її далекою дорогою. 

— Але ж чому? — не здавався Андрій. — Я Яну ніколи не ображу... 

— Я тобі вже сказала, що я думаю. Цього достатньо, — Наталка спідлоба подивилася на нього і пішла геть. 

Хлопець тільки розвів руками та подумки відмітив, що вона не згадала про свою ненависть до Коваленків, а послалася на нібито юний вік Яни, не сказала прямо: «Я ненавиджу вашу сімейку»... 

В той день Андрій приїхав додому пізно. Відпочити теж не зміг, бо господарство не чекало, а мати жалілася на біль в суглобах. Потім прийшов батько, втомлений та розбитий. Поки він вечеряв, то розповів, що разом з міліцією знайшли тих двох хлопців, яких вдень бачили на фермі — Артема на прізвисько Слоник та його друга з сусідньої Михайлівки. Вони божилися, що нічого не палили, а на територію ферми зайшли, бо якісь старшаки сказали їм, що там можна розжитися металоломом. Хто їм підкинув цю ідею, виявити так і не вдалося. Андрій запитав батька, чи не шукали Романа Рудика, якого в селі всі називали Рудим. Цей хлопчина жив з бабцею, був сам по собі і промишляв дрібними крадіжками. А ще... Андрій чітко пам'ятав, як кілька років тому Рудик за винагороду побив двох хлопців, які образили Гримайла. Він цілком був здатний на підпал. 

— Рудого? Та його в селі немає. Говорили, що він до матері подався до Співочого, — відповів батько. 

— Але я чув, що хтось бачив його сьогодні біля ферми, — зауважив хлопець, розминаючи ложкою картопляне пюре. 

— За це не знаю. Завтра розпитаю, — пробурмотів батько. Сьогодні він був небагатослівним. Швидко повечерявши, відправився спати. Андрій чув, як він сказав Ількові, аби той стишив звук телевізора. 

За стіл навпроти хлопця сіла мати. Вона, як завжди, вечеряла пізніше всіх. Андрій поділився з нею своїми думками щодо пожежі на фермі. 

— Я підозрюю тут одного діяча... Дениса Гримайла. 

— Гримайла? — здивувалася Тамара. — Чому?