Розділ 23

                                                                            Розділ 23

З самого ранку Яна механічно виконувала свою роботу: в’яло водила ручкою по паперу, сухо, коротко відповідала на телефонні дзвінки, без звичної привітності оглядала відвідувачів.

‒ Ти часом не захворіла? ‒ з підозрою запитала Оксана Іванівна, ретельно витираючи пил на вазі.

‒ Голова трохи болить, ‒ відповіла дівчина.

Та вона не збрехала. Голова і справді трохи боліла. Після вчорашньої сварки настрою не було зовсім. Зіткнутися з матір'ю зайвий раз не хотілося, тому Яна рано поїхала на роботу, майже нічого не попоївши. Апетиту теж не було. Вона ледве змусила себе з'їсти прихоплений з дому бутерброд.

Андрій виявився точним, як годинник. Біля четвертої години він заглушив свого «Форда» обабіч медпункту. Дівчина визирнула у вікно та заходилася збирати на столі свої робочі папери.

‒ Оксано Іванівно, я вже йду, ‒ сказала вона санітарці.

‒ Йди, йди, вже час. Я все позачиняю, ‒ відповіла жінка, навіть не обернувшись.

Яна вийшла на вулицю, а хлопець вже поспішав їй на зустріч. Він був одягнений в чистий, «вихідний» одяг. «Невже їздив додому переодягнутися?» ‒ подумала Яна.

‒ Привіт! Я не запізнився? ‒ запитав усміхнений Андрій.

‒ Ні, навпаки, ти дуже вчасно.

‒ Куди підемо чи поїдемо?

‒ Пішли до альтанки, ‒ дівчина махнула рукою в бік сільського парку.

‒ До альтанки? ‒ хлопець здивовано повів бровою. ‒ Я думав, ти мене на якесь поле потягнеш. А як же твоя конспірація?

‒ Вона вже зайва, ‒ сумно зазначила Яна.

‒ Так, так. Ну ходімо, розповіси мені, що трапилося.

Вони зайшли до дерев'яної альтанки, що якимось дивом вціліла і не була розбита чи розібрана. Щоправда, її стан був не найкращим: облуплена зелена фарба, де-не-де відірвані фанерні дощечки та падалишні квіти, які зазирали крізь ромбовидне мереживо стін. Всередині ж виднілися сліди нашестя «хом'яків»: купи шкарлупок з-під соняшникового та подекуди гарбузового насіння.

‒ То що сталося? ‒ серйозно запитав Андрій.

Дівчина розповіла про вчорашній конфлікт з матір'ю: все як було від початку до кінця. Хлопець уважно слухав, зрідка коментуючи.

‒ Тепер я розумію, чому в тебе вчора був такий засмучений голос у слухавці. Мені дуже шкода. Йди-но до мене, ‒ Андрій притягнув Яну до себе.

Вона сіла, обпершись об нього спиною, а ноги простягла на лавці. Він зімкнув руки в кільце, надійно утримуючи дівчину в своїх обіймах.

‒ Якби я знав, що твоя мати до мене так упереджено ставиться, я б не крутився довкола тебе на тому весіллі. Знайшов би інший підхід, менш помітний. Але ти тоді була така гарна. Пробач, я не стримався.

М'яка усмішка мимоволі заграла на губах Яни. І головний біль та пригнічений настрій теж десь поволі розчинялися.

‒ Що ти таке кажеш… Це весілля я точно ніколи не забуду. Але це село. Всі все бачать, всі все знають, перекрутять ще й викладуть у потрібний момент… Дивно, що моя мати тобі сьогодні нічого не сказала.

‒ А я її й не бачив, бо на фермі не був. Ми сьогодні їздили племінний молодняк для закупівлі обирати. Поповнюємо поголів’я, ‒ пояснив Андрій. ‒ Отже, розмова чекає попереду. Що ж, буду морально готуватися до неї.

‒ Ти ж не відмовишся від мене через матір? ‒ тихо запитала дівчина, повернувши голову і заглянувши хлопцеві в очі.

‒ Звідки у тебе такі думки взялися? Таке вигадаєш… То запитувала, чи я на тебе не заклався, тепер це. Оце так ти мене оцінюєш? Крім того, мене навіть твій брат схвалив, а це дорогого варте.

‒ Тоді чому ти мене обрав? ‒ поцікавилася дівчина. ‒ Я не перша красуня на селі, не сама яскрава та помітна, і зовсім не нахабна…

‒ Не люблю нахабних, ‒ пирхнув хлопець. ‒ А з твоєю самооцінкою я ще попрацюю. Мені все одно, хто там як себе підносить і що говорить, ти мені подобаєшся такою, як є.

‒ І коли… це почалося?

Андрій на секунду задумався.

‒ Коли я побачив тебе в автобусі, то подумав: «А в Сашка нічогенька така сестра виросла». А потім, коли возив маму до медпункту, вона сказала, що ти ‒ хороша дівчинка. Тоді ж я помітив, що до тебе Гримайло став заходжати. До нього ще здавна я ставився… не дуже добре… навіть більше, з підозрою. Мене почали гризти незрозумілі ревнощі. Я подумав, що хороша дівчинка не має дістатися такому, як Гримайло.

‒ Що, правда? ‒ Яна обернулася і легенько штовхнула хлопця в груди. ‒ Ти просто вирішив відбити мене у Дениса? У мене з ним нічого й не було.

‒ Ну так, але не тому, щоб насолити Гримайлу, а тому, що не міг уявити, що ти взагалі можеш бути з ним, тому… що вже розумів, що не хочу проґавити таку дівчину, не хочу тебе комусь віддавати.

‒ І що тоді?

‒ Ти правда бажаєш це знати? ‒ усміхнувся Андрій. ‒ Добре. Потім я помінявся з тіткою Ларисою Кропивою чергою череду пасти.

‒ Ти помінявся? ‒ округлила очі вражена Яна. ‒ А звідки ти знав, що моя сім'я мене відправить?