Розділ 22

                                                     Розділ 22
Після роботи Яна пообідала молочною кашею з рисом, яку знайшла у холодильнику. Вона не відчувала великої втоми, тому затіяла прання: винесла надвір стареньку пральну машину-напівавтомат, нагріла відро води громіздким кип'ятильником, розбавила її теплою водою, яка цілий день грілася на сонці, та закинула до пралки постільну білизну. Поміж тим переробила купу дрібної роботи: наповнила поїлки птиці, підмела у дворі, перевернула сіно, що сушилося...

Ввечері додому повернулася Наталка. Дівчина якраз викручувала наволочки, коли відчула на собі важкий, колючий погляд матері. «Щось вже сталося, хтось точно зіпсував настрій. Хоч би Андрію не прийшло в голову з нею поговорити», — подумала Яна.
Завершивши з пранням, дівчина занесла пралку до кухні, де вона завжди стояла у кутку, прикидана купою одягу. Наталка пила чай, знову невдоволено зиркаючи на доньку. Нарешті вона не витримала:

— Яно, тобі сподобалося весілля Марини?

— Так, а чому ти зараз питаєш? — запитала дівчина, відчуваючи щось неладне.

— А чому ти нам нічого не розповідала? — мати намастила шматок хліба медом та пильно подивилася на неї.

— Та що розповідати? Весілля як весілля. Та й ви мене особливо не розпитували, — якомога спокійніше відповіла донька, спершись ліктем об кухонну шафу.

— Ну то таке... А що ти чудила на цьому весіллі?

— Та нічого такого... От гості деякі чудили так чудили. В калюжі батьків купали... Деякі на другий день до медпункту з хворими животами поприходили...

— Ти мені зуби не замовляй. Ти що там, з Коваленком знюхалася? Ану признавайся, ти за ним бігала чи він за тобою?

— Мам, так ми свідками були! — спробувала виправдатися ошелешена Яна.

— І що? Це ж не привід на Коваленка вішатися? — очі Наталки метали блискавиці, ніздрі починали зі свистом роздуватися.

— Та хто на нього вішався? Я навіть не знала, що Андрій дружбою буде! — тривожний холодок пробігся по хребту дівчини. Вона розуміла, що важкої розмови вже не уникнути, але все ще намагалася врятувати ситуацію.

— Знаєш, як мені одна жінка сказала? — мати прокашлялася та театрально змінила тон, — «Я їх і раніше разом бачила. А на весіллі така вже гарна пара вийшла. Мабуть, Наташо, незабаром зятем обзаведешся». То що це таке?!

— А якщо і так, то що? Мені вже дев'ятнадцять років, я сама працюю. Може, ти в монашки мене записати хочеш? — спробувала огризнутися Яна, дивлячись на матір спідлоба.

— Це все так, — глибоко зітхнувши, сказала Наталка. — Але ж не з Коваленком! Хіба на світі немає інших хлопців?

— А чим він тобі не вгодив? Чим він гірший за інших? — запитала дівчина, відчуваючи, як всередині починає закидати гнів — той самий гнів, який вона роками так старанно придушувала.

— Бо він Коваленко! І цим все сказано! — гримнула мати. — Ти подивися на його родину! Батько п'є, й люди кажуть, що все більше і більше. А мати? Справжня зміюка і бидлота, ось хто вона! Я ніколи не забуду, як вона мене обзивала. Босотою назвала! І ще багатьма нецензурними словами. А тепер моя донька... з її сином... Тьху, мерзота!

Наталка скривилася і зосередила свій лютий погляд на старих черевиках.

— То ваші давні конфлікти! — вигукнула Яна. — Сам Андрій у чому винен? Він тобі хоч криве слово сказав?

— Та поки не сказав... Але яблучко від яблуні не далеко падає. От пригадаєш мої слова! Коваленко є Коваленко, і крапка!

— Мам, я теж не сліпа і трохи в людях розбираюся. Ти даремно на Андрія бочку котиш!

— Подивіться, ще й захищає його! То це правда, що ви зустрічаєтеся? — буркнула мати, ледве стримуючи себе.

Брехати Яна не вміла. Та й коли вже зайшла така розмова, треба було йти до кінця.

— Правда. Але я не бачу в цьому нічого поганого.

Наталка підняла очі на Яну:

— Ну і дурна ж ти! І як я тебе виховала? Теж мені, дівувала-дівувала, і знайшла таке чудо. І не сподівайся, що я того Коваленка на поріг пущу! Буду драною мітлою до самої Мармизівки гнати!

На очах Яни вже виступили сльози. Ну як так можна? Чому її рідна мати така вперта? Але дівчина несподівано отримала підтримку з того боку, звідки не очікувала. До кухні зайшов Сашко. Виявляється, він був увесь цей час у хаті і все чув.

— Та досить вже, мамо, досить! Завела свою вічну пісню. Коваленки те, Коваленки се. Андрій — нормальний адекватний хлопець. Не спився, не згулявся. Роботу має. Вчиться в університеті. Та ти маєш молитися, що саме Андрій з Янкою, а не хтось інший. Хто там ще приїздив? Гримайло? Сумнівний тип. Гроші має, та звідки ж він їх дістав?

— Та хоч ти не влізай не в свої справи! Подивися сам, кого додому привів! Профуру! — гарикнула Наталка та грюкнула кулаком по столу.

— Та всі тобі не такі! Свєтка тобі не така, Андрій не такий! Ми самі розберемося, що нам робити!

— Ого, який зухвалий став! Зі світу мене обоє звести хочете? — закричала Наталка.

— Це ти нас уже дістала! — Сашко ухопив Яну за руку та підштовхнув до дверей. — Ходімо звідси.