Розділ 21

Розділ 21

Чим ближче наближався вечір вівторка, тим більше хвилювалася Яна. Вона одягнула літню сукню ‒ не саму найкращу, але й не найгіршу, таку, щоб не кидалася в очі. Матір дівчина заздалегідь попередила, що ввечері має з'їздити до Марини по справах. Наталка була невдоволена, але нічого не сказала. Розрахунок був простим: десь о пів на восьму мати буде доїти корів, тому їй буде ніколи думати про те, в яких це таких справах донька подалася до подруги.

Приблизно о сьомій Яна сіла на велосипеда і гайнула до Марини, але не туди, де відбувалося весілля, а до нової хати ‒ будинку, який якраз облаштовували молодята. Там дівчина залишила свій транспортний засіб та направилася навпростець до старої водонапірної башти. Вона давно не працювала та покрилася іржею, але слугувала своєрідним маяком, височіючи над селом.

Андрій вже чекав на Яну. Він сидів на землі, підстеливши під себе олімпійку, та слухав свій плеєр.

‒ Привіт! Сідай! ‒ він поплескав рукою по місцю поруч з собою.

‒ Привіт. Давно чекаєш? ‒ дівчина обережно розмістилася поряд, охопивши коліна руками.

‒ Ні, недовго. Все добре. Ти не змерзнеш? ‒ запитав Андрій, ковзнувши поглядом по відкритих руках Яни.

‒ Мені зараз жарко. Поки докрутила педалі до хати Марини, де вона з Юрком буде жити, а потім поки на цю гірку піднялася…  ‒ вона помахала рукою перед собою, аби охолодити розпашіле лице.

‒ Це спочатку так. А потім стане прохолодно. Та на всяк випадок є моя олімпійка.

‒ Ти такий завбачливий!

‒ А ти сумнівалася? ‒ усміхнувся хлопець.

‒ Я ще пам’ятаю той день, коли ми череду пасли. Ти прихопив покривало, і ще здається купу всього, що могло знадобитися…

‒ Я сам полюбляю, коли зручно, і хочу, щоб було зручно тобі… Чому ти обрала це місце? ‒ задав несподіване питання Андрій.

‒ Я любила сюди приходити в дитинстві. Тут гарно. І безлюдно.

‒ Але ж це так далеко від твого дому!

‒ Зате мені спокійніше, що нас ніхто не побачить, ‒ тихо сказала дівчина, опустивши очі.

‒ Яно, ну признавайся, що за таємничість? Чому ти не хочеш, щоб нас хтось бачив? Ти мене соромишся? ‒ він взяв її руку в свою і уважно роздивлявся, немов намагаючись запам’ятати кожну лінію.

‒ Ні, що ти! Просто… я вже говорила тобі, що моя мама тебе не долюблює? Ну так ось… Я не хочу, щоб вона поки що знала про нас.

‒ Так, ти казала про це. А я відповів, що зачарую її. Ну що ж, я від своїх слів не відступаю. Обов'язково щось вигадаю. Але не можу зрозуміти, в чому причина.

‒ Це все після того випадку… Вже чотири роки минуло, а моя мати все згадує, ‒ засмучено сказала дівчина, похиливши голову.

‒ Це ти про інцидент, коли твій Женька побився з моїм Ільком?

‒ Так, саме про те.

Яна добре пам’ятала той день. Вона закінчувала дев'ятий клас, готувалася до випускних екзаменів. Як Андрій з Сашком, Женька з Ільком також були, та і є понині, однокласниками. Чому між ними виникла сварка, ніхто вже й не пам’ятав. Слово за слово, та й почалася бійка. Ілько був хлопчиком хворобливим, якраз в той час почав носити окуляри. Женька виявився сильнішим, і добряче вдарив його прямісінько в око. В школу викликали батьків. Закінчилося все тим, що Наталка Колодяжна і Тамара Коваленчиха сильно посварилися прямісінько в школі. Яна неначе вживу бачила сцену, коли вона стояла на одному краю шкільного коридору, матері ледь не чубилися перед кабінетом директора, а Андрій виходив з класу на іншому кінці й теж все це бачив. Після того Янина матір зненавиділа всіх Коваленків і при будь-якій нагоді згадувала їх «добрим» словом, а інколи й міцною лайкою. Вона ніби знайшла якогось примарного ворога, на якого можна скинути вину за всі свої негаразди. На дружбу Сашка і Андрія це майже не вплинуло, хіба що Андрій більше ніколи не приходив до Колодяжних додому. А Яні все це було вкрай неприємно. Та й кому могло сподобатися, коли сім'ю коханої людини паплюжить на чім світ стоїть рідна мати?

‒ У моїй родині про це вже давно забули, ‒ задумливо сказав Андрій. ‒ Поговорили трохи та й більше не згадували. Брату купили нові окуляри. А потім з'явилися інші клопоти. У нас не нудно. Постійно щось трапляється: то техніка ламається, то корови теляться, то пшениця вимерзла, то… батько щось натворить. Тепер ось у ферму вклалися. Моя мама на цьому не зациклилися. Вона, навпаки, сказала, що ти – хороша дівчинка.

‒ Правда? І… чому вона так вважає? ‒ тихо поцікавилася Яна, скосивши на нього очі.

‒ Напевне, ти добре уколи робиш, ‒ усміхнувся хлопець. ‒ А твоя мати щось казала особисто про мене?

‒ Ні, особисто про тебе не чула, але… Їй не подобаються всі Коваленки. Не ображайся тільки, ‒ дівчина охопила руками його руку. ‒ Говорю, як є.

‒ Я не ображаюсь, ‒ здвигнув плечима Андрій. ‒ Твоєї вини в тому немає. Не виправдовуйся за свою матір. Хочеш, я з нею поговорю?

‒ Ні, що ти, ‒ Яна відсторонилася і стривожено закліпала очима. ‒ Давай поки нікому нічого не будемо говорити. А я тим часом постараюся її якось підготувати.

‒ Добре, як скажеш. А я все думаю, чого твоя мама на мене так насторожено дивиться на роботі… Ніби вітаєшся, нічого поганого не зробив, але все ж якесь відсторонення відчувається. Буду мати на увазі. Якось вже непомітно задобрю Наталію… Вікторівну.