Розділ 20

Розділ 20

Понеділок виявився для Яни дуже клопітким днем. На роботі зранку до обіду тріскотів телефон, а кількість відвідувачів наводила на думку про те, що саме в цей день всі жителі Вербівки пригадали про свої хвороби. Прийшло навіть кілька гостей з весілля Марини: у когось схопила печінка, а хтось, перебравши жирної їжі та алкоголю, зірвав травлення. Навіть коли Яна повернулася додому і присіла нарешті пообідати, спокій не настав. Гучно задзвонив домашній телефон. На тому кінці дроту дуже слізно просили приїхати зробити укол знеболювального. Дівчина, на ходу дожовуючи бутерброда, вийшла на вулицю, викотила велосипеда і поїхала за адресою.

‒ Що ж за день сьогодні! ‒ лаялася вона сама до себе, прокручуючи педалі під гірку, оминаючи припнуте теля, збільшуючи швидкість задля того, аби відірватися від зграї дрібних собак, що гавкали услід.

Коли Яна повернулася додому, відпочити їй знову не дали. Мати повернулася з роботи не в гуморі, відправила Женьку за коровами, а старшій доньці піднесла два відра яблук.

‒ Перемий їх і наріж. Будемо варити варення, бо згниють, ‒ безкомпромісно заявила Наталка.

Дівчина монотонно різала яблука і думала про те, що вірно вчинила, призначивши своє перше побачення на вівторок. Від цих думок її кидало то в жар, то в холод. Всередині солодко нило від усвідомлення того, що Андрій виявився небайдужим до неї. А ложкою дьогтю в бочці меду був страх материної реакції. Колись вона все одно дізнається, і тоді грози не оминути.

Надворі сутеніло. Батько, як завжди, шукав по всій хаті свій ліхтарик і ледь не перечепився через миску з яблуками.

‒ Знову ти за своє! Та приклей вже того ліхтаря до лоба, більше губити не будеш! ‒ гукнула Наталка до чоловіка.

‒ А ну тебе з твоїми порадами! ‒ буркнув Григорій, вкотре перетолочивши купу одягу на стільці.

‒ Ти на своєму кар’єрі всі мізки розгубив. Може, вже звільнишся?

‒ У тебе сім п’ятниць на неділю. То працюй, то звільняйся. Дай вже до пенсії допрацювати! ‒ огризався батько, зазираючи під стола та за холодильника.

‒ А я і не говорю, щоб ти вдома сидів. Он на ферму ще одного сторожа шукають. Може, ти підеш? ‒ говорила жінка, переполіскуючи велику миску, в якій мало варитися варення.

‒ Так я й так сторож…

‒ Ти не розумієш. Твій кар’єр дуже далеко, а ферма ‒ поряд, рукою подати. Не треба на край світу їздити…

На вулиці кілька разів засигналив автомобіль.

‒ І кого ще там принесло в такий час? ‒ Наталка припідняла занавіску та виглянула у вікно.

До кухні зайшов захеканий Женька та сказав:

‒ Яно! Це до тебе…

‒ До мене? ‒ здивувалася дівчина.

‒ Іди вже! ‒ невдоволено мовила мати. ‒ Тільки недовго! Бо будемо те варення півночі варити!

Яна обтерла руки та вийшла за паркан. Вечірнім гостем виявився Гримайло. Він обперся на капот своєї «Ниви», знову обмазаної багнюкою, та схрестив руки на грудях.

‒ Привіт. Що сталося? ‒ спитала дівчина.

‒ Та так… Давно тебе не бачив, ‒ відповів Денис, підходячи ближче.

Дійсно, останній раз вони бачилися більше тижня назад. В той день відкрився клуб, Женька влаштував бійку, а Гримайло відвіз брата й сестру додому і, будучи напідпитку, намагався поцілувати Яну.

‒ Це було не так і давно, ‒ злегка зіщулилася дівчина. Надворі було прохолодно, а вона поспіхом не захопила з собою верхнього одягу. ‒ Говори, що ти хотів, у мене ще роботи купа.

‒ Он як? І що, на мене й хвилинки не знайдеться? ‒ Денис прийняв невимушену позу, заховавши руки до кишень.

‒ Ох, як з тобою важко… Я ж вже вийшла. Говори, ‒ зітхнула Яна, відмахнувшись від настирливого комара.

‒ Та хотів у тебе спитати… Чи правда, що ти з Коваленком шури-мури крутиш? Може, ти з ним зустрічаєшся?

‒ Що? ‒ Янині очі миттєво розширилися. ‒ Хто тобі таке сказав?

‒ Сорока на хвості принесла, ‒ повні від природи губи Гримайла якось неприродно для нього сіпнулися. ‒ Та я й сам дещо бачив.

‒ І що ти там міг бачити? ‒ дівчина трохи розхвилювалася, а потім подумала: «А чому я маю перед ним виправдовуватися?».

‒ Мені було достатньо. І в клубі, і на весіллі, ‒ колишній однокласник трохи нервово постукав пальцями по капоту автомобіля.

 ‒ Тю, ми на весіллі свідками були. І що? А якби й зустрічалася з Андрієм, то яким боком це тебе стосується?

‒ Що, шкільне кохання відродилося? ‒ на цей раз тон Гримайла здався насмішкуватим.

‒ А хоч би й дитсадкове? Що взагалі за допит? Ти знову нетверезий? Тоді на добраніч, ‒ випалила Яна та розвернулася до хвіртки.

‒ А от уявляєш, мені не все одно. Ти мені ще зі школи подобалася.

‒ З тобою явно щось не так. Ми ж у школі чи не щодня обзивали одне одного та билися, ‒ приголомшено звела брови дівчина.

 ‒ Яка ж ти недалекоглядна. Це був підлітковий спосіб привернути до себе увагу. А віднедавна, коли ми знову зустрілися, я думав, що зможемо нормально порозумітися, як дорослі люди. Я до тебе і так, і інакше… Начебто ж нормально спілкувалися…