Розділ 18

                                                                               Розділ 18

    Яна прокинулася дуже рано на дивані у вітальні Марини у її нічній сорочці. Поряд міцно спала родичка подруги, жінка років тридцяти, а на підлозі, на простеленій ковдрі, спали ще дві гості, які приїхали здалеку. Дівчині здалося, що заснути вона більше не зможе, а лежати нерухомо, аби не потурбувати сон сусідок, вона не хотіла. Тому Яна максимально тихо піднялася, і, поки ніхто не бачив, переодягнулися в свою темно-блакитну сукню, що була акуратно розкладена на стільці. Намагаючись не шуміти, вона вийшла на вулицю.

    Дівчину огорнула вранішня прохолода з тим невловимим ароматом, який буває тільки на світанку. Сонце тільки сходило, заливаючи яскравим промінням все навколо. На траві виднілися прозорі краплини вранішньої роси, а отже сьогоднішній день мав бути сонячним і теплим.

    Будинок Марини розташовувався на краю села. Яна вийшла за ворота, і їй закортіло прогулятися грунтовою дорогою, що вилася між пасовищами, а потім губилася поміж полів. Дівчину манили кольоровий килим польових квітів і та особлива різноголоса тиша, яка буває на природі, подалі від населених пунктів.

    Думками вона відразу повернулася до вчорашнього дня. Марина в білій сукні, гучне застілля, танці під «живу» музику... І Андрій, який був повсюди. В голові відразу почав прокручуватися кінофільм, що в деталях показував кожну взаємодію з ним. Оскільки поруч нікого не було, Яна коментувала цю стрічку вголос:

   — Таким джентльменом був... На  танець знову покликав... А коли кричали «Гірко!», що він сказав? «Та я й не хочу втрачати цю можливість...» Що це означає?... Може, все ж таки я йому подобаюся? А якщо ні? Тоді я пропала... А не може таке бути, що він на мене з кимось побився об заклад? Та невже Андрій на таке здатний?

    Дівчина охопила долонями розпашілі щоки і продовжила далі:

    — Мабуть, хтось мене обговорює... В такий ранній час?... Точно хтось донесе моїй матері. Ой-ой-ой! Ховайся тоді. Піду тоді до бабці жити. Або ще краще — звільнюся та заїду куди подалі. А вони нехай собі ворогують, скільки душа бажає.

    Позаду долинув якийсь деренчливий звук, який безсоромно прорізав тишу. Яна обернулася і побачила Андрія, який мчав, підіймаючи куряву, на її ж власному велосипеді. На ньому був вчорашній одяг — біла сорочка з короткими рукавами та чорні штани. Хлопець різко загальмував побіля неї.

   — Ти що тут робиш? — перелякалася дівчина. — Щось сталося?

  — Та ні, — здвигнув плечима Андрій. — Я просто помітив, як ти у таку ранню пору побрела десь в поля. Мені здалося це дивним... і я вирішив перевірити, чи з тобою все добре.

   — Та все нормально. Не треба так хвилюватися. Я просто хотіла подихати свіжим повітрям та прогулятися. Ну і ще думки в порядок привести.

    — Тоді  прогуляюся з тобою, — він зіскочив з велосипеда і покотив його поряд.

    — Е-е, тебе ніхто не запрошував! — вигукнула Яна, насупившись. Який взагалі порядок в думках, коли він поряд?

 — Мені запрошення і не треба! — його зеленкуваті очі примружилася і зблиснули нахабством.

    — Ти що, мене переслідуєш? — не витримала вона. — У медпункті — ти, на вулиці — ти, корови пасти — ти, у клубі — ти, на весіллі — ти! Та що ж це таке! Ти маніяк якийсь?

    — Ну зате ти мене нарешті помітила! — підняв одну брову Андрій. — А значить мети досягнено.

    — Якої ще мети? — здивувалася Яна. «Стук, стук, стук» — у вухах відлунювався нерівний бій її серця. 

    — Мети бути разом з тобою, — хлопець дивився прямо на неї, не відриваючи погляду. Ще й посміхався, поганець такий!

    — Що це означає? — голос дівчини зрадливо затремтів.

    — Хочу з тобою зустрічатися, — прямо і просто сказав він. — Що ти на це скажеш?

    Яна зупинилася, привідкрила рота і так і не змогла його закрити. Її очі забігали туди-сюди, а пальці машинально почали крутити тонкий браслет на зап'ясті. Слова, про які дівчина і не мріяла, прозвучали тільки що з усією ясністю.

    — Мене слух не підводить? — пробурмотіла вона сама до себе.

   — Ні, аж ніяк, — відгукнувся Андрій.

    — Ти що, з кимось заклався на мене? — випалила Яна.

  — Звідки в тебе така недовіра до людей? — спитав хлопець, схилившись на раму велосипеда. — Треба це виправляти.

   — В мене в медучилищі була така подруга. Хлопець заклався на чималу суму, що може її... звабити, — дівчина опустила очі, вдалюючи босоніжком якийсь камінець в землю.

    — Це сумна історія. Але ж ти не вона, а я не той недоумок. Мені б і в голову не прийшло таке зробити. То що, ти згодна?

    — А ти не боїшся мою маму?

   — А що твоя мама? — здивувався Андрій. — Звичайна жінка, я її щодня на роботі бачу.

   — Ну... вона тебе недолюблює, — Яна тяжко зітхнула. Їй здавалося, що ця перешкода є нездоланною.

    — Вона... мене... недолюблює? — хлопець вказав на себе пальцем.— Дивно, я твоїй мамі нічого поганого не зробив. Ну добре, не проблема. Я її зачарую.