Пролог

Пролог
   Яна стояла над плитою, коли рипнули вхідні двері. Напевно, це повернувся зі школи Максим. Щось важко гупнуло, і через кілька хвилин син-п'ятикласник вже сидів на кухні.
— Мам, привіт! Що смажиш?
— Деруни. Будеш?
— Буду. А що ще є?
— Борщ.
— І борщ буду.
Жінка насипала миску борщу і поставила перед хлопчиком, про себе посміхаючись. Як добре, що малий не перебирає з їжею. От Настя в його віці була справжньою перебирулькою. Все таки університетський гуртожиток навчив її цінувати їжу.
А Максим тим часом уплітав борщ, заїдаючи теплими, запашними дерунами.
— Мам, а це правда, що у 90-ті роки жилося зовсім інакше? Не було Інтернету, а листи писали від руки?
— Правда.
— А те, що затримували заробітну плату або замість грошей давали якісь речі? А в людей на городах крали картоплю і капусту?
— Було таке, — погодилася Яна. — А чому ти питаєш?
— Нам вчителька розповідала сьогодні. Але я не дуже повірив. Хотів у тебе спитати, — поважно відповів Максим, сьорбнувши борщу. — А це правда, що в селі діяла ціла банда, яка худобу крала?
— На жаль, так, — спохмурніла жінка. Вона не полюбляла про це згадувати.
— І що, з їжею теж було сутужно?
— Та ні, — Яна перевернула на сковорідці підрум'яненого деруна. — Їжа була, але проста. Ми не знали таких пундиків, як ви. Не їли піц, бургерів, нагетсів...
— Ого! — зітхнув Максим. — То ви були нещасні люди!
— Ні, синку. Оце вже невправда. Ми з твоїм батьком були молодими, бадьорими, закінчили школу, отримали освіту...
— Одружилися, — додав малий. — В 99-му. Я свідоцтво про шлюб бачив.
— І це теж, — кивнула Яна і жартома розкуйовдила його волосся. — Їж. Зараз чаю нагрію. Бабуся Тамара тортика тобі передала.
Жінка вимкнула плиту і увімкнула електрочайник. Можливо, її власні дитинство та юність не були такими безхмарними, як у її дітей, але згадати було дійсно що. Яна присіла на стілець навпроти Максима і поринула у спогади.