Розділ 15

Розділ 15
— Що? Коваленко приїхав по тебе до медпункту на авто і повіз міряти тиск своїй бабці на Хутір? — Марина округлила свої й так великі карі очі. Вона крутилася перед дзеркалом, приміряючи свою білосніжну весільну сукню. Широка дзвоноподібна спідниця ритмічно гойдалася в різні боки, блискітки на напівпрозорому мереживі яскраво мерехтіли у вечірньому світлі.
— Еге ж, так і було, — констатувала Яна, обережно тримаючи в руках невагому фату подруги. — А бабуся в нього нічогенька, весела жіночка, фото його дитячі показувала. Ще й з моєю бабою Дашею колись дружила.
— Так це ж доля, — безкомпромісно заявила майбутня наречена, одягаючи на руки білі рукавички. — Ти думаєш, все просто так відбувається?
— Що ти маєш на увазі? — дівчина зробила вигляд, що нічого не зрозуміла.
— Ну сама подумай. Андрій спочатку маму до тебе возив на уколи, тепер бабцю передав під твою опіку. Скоро будеш медичні послуги всій сім'ї надавати. Безкоштовно, у будні і вихідні.
— Це ще чому?
— На правах невістки.
— Ти думаєш, що ти кажеш?! — обурилася Яна і пожбурила фату на диван.
— Е-гей, полегше! Мені ще ця річ потрібна буде! — крикнула Марина. — Те, що я говорю, має великий сенс і завжди збувається. Подобаєшся ти Коваленку, ох подобаєшся! — вона двома пальцями припідняла спідницю і закрутилася по кімнаті в уявному вальсі.
— Та з чого б йому звертати на мене увагу? — здвинула плечима Яна.
— Ти думаєш, хлопці всіх підряд танцювати запрошують і на машинах катають? Аякже, тримай кишеню ширше. Ти ж вже не маленька дівчинка і не школярка. Що тут незрозумілого? — розвела руками подруга, мовби стверджуючи непорушну аксіому життя. — Он Гримайло теж по тебе заїжджає. Ти думаєш, що це дружній жест однокласника? Та ні, моя дорога, це дещо інше.
— Та що Гримайло? Може, йому робити просто нічого. Хоче похизуватися, що в нього машина є або нудно стало. Вирішив, що можна мене і після школи подіставати!
— А Коваленкові теж, по твоєму, робити нічого? — Марина присіла на крісло, розправивши перед цим сукню. — Що ти сама про це думаєш?
— Ну, надто забагато Андрія в моєму житті стало. Куди не потикнешся, всюди він. Взагалі спокою через нього немає, — Яна опустила очі і перебирала пальцями торочки на покривалі, яким був накритий диван. — Але моя мати його не долюблює, як всіх Коваленків.
— Ти дурненька, чи що? Ти з матір'ю збираєшся жити чи з Андрієм? — вигукнула подруга, здійнявши широкі брови і помахавши вказівним пальцем.
— Та ні з ким я жити ще не збираюся! Не хочу приймати бажане за дійсне. Дуже боляче потім розчаровуватися, — буркнула Яна, нахмурившись.
— Подивишся, що далі буде і пригадаєш мої слова, — втомлено сказала Марина, відкинувшись на спинку крісла. — Але коли будеш своє весілля влаштовувати, не роби як я.
— Це як?
— А ось так. Не запрошуй двісті чоловік, з яких більшість далекі родичі, яких я заледве раз в житті бачила, та колеги батьків, котрих я терпіти не можу. Деякі з них сволота рідкісна, так ні ж, їх треба запросити, бо, бачите, образяться. А музикантів найняла моя свекруха. І зовсім не тих, яких ми з Юрком хотіли. Будуть грати якийсь відстій, що й не потанцюємо як слід. Зате бабцям буде весело  Пригадають молодість. Питання: кому потрібне весілля?
— Ну що ж, кріпися. Може й не все так погано буде.
— Яно, ти ж привезеш завтра килим і той посуд, що обіцяла? Не забудеш? — запитала Марина.
— Звісно, привезу. Прикручу до велосипеда і привезу. Не хвилюйся.
— Ох, якби ти тільки знала, скільки клопотів з тим весіллям... Десь чогось не вистачає, щойно залагодили проблему, як відразу ще щось трапляється. Ось в Юрка свідок відмовився, сказав, що справи з'явилися, не може бути присутнім.
— Це Максим Красюк мав бути?
— Так. Тепер доведеться когось іншого шукати, — зітхнула Марина.
— Ох, хоч би когось нормального твій Юрко знайшов, — скривилася Яна. — А то якось не по собі...
— Не хвилюйся, — бадьоро сказала подруга. — Юра не такий дурний, аби запросити якогось стецька, який нам всі фото і відеозйомку зіпсує.
Дівчата розсміялися. Марина повисла на плечі Яни:
— Це ти у мене найкраща дружка. Разом справимося. Не бійся, моя сестра буде на підхваті, вона вже заміжня, знає, що і як.
— Та впораємося, куди ж ми дінемося... — відповіла дівчина.
Додому Яна приїхала пізненько і голодна. Звісно, у Марини вдома вона попила чаю, але їсти всеодно хотілося. Дівчина відчинила хвіртку і закотила велосипед до двору. З боку будинку пролунали якісь крики. Один голос, що лунав на підвищеній гучності, змінився іншим. Невже знову батьки сваряться? Що ще могло статися?
Несподівано з хати вискочила якась незнайома дівчина — худорлява, засмагла, із довгою блискучою косою. Вона підбігла до Яни і спитала:
— Запальнички немає?
Дівчина ошелешено замотала головою. Незнайомка енергійно рушила далі, відчинила хвіртку і навіть не потрудилася її зачинити за собою. Крики в домі продовжувалися. Яна покотила велосипеда далі, але її ледь не збив з ніг Сашко.
— Свєта! Свєтка! — закричав він і помчав вслід за дівчиною.
Коли Яна зайшла до кухні, її мати сиділа на стільці і плакала. Женька змітав віником уламки розбитих тарілок. У залі гучно звучав телевізор, очевидно, там теж хтось був.
— Мам, що тут сталося? — спитала Яна, розгублено розглядаючи гармидер.
Наталка витерла сльози огрубілими від роботи руками і хрипко вигукнула:
— Ти бачила? Бачила її?
— Кого я мала бачити? Оту дівчину?
— Еге ж... Оту непутящу!
— То дівчина Сашка? Та що вже між вами сталося?
— А те, що привів її твій брат і каже, що вона вагітна і він збирається з нею тут жити, — очі матері гнівно блистіли, руки злегка трусилися.
Яна на мить застигла, осмислюючи інформацію, а потім примирливо сказала:
— Мам, ну то нехай живуть! Ти що, онукам не рада будеш?
— Та які тут онуки! Ти ту Свєтку бачила?
— А що з нею не так? — дівчина зняла сумочку з плеча та присіла на стільця навпроти матері.
Наталка ухопилася за голову.
— Зараз розповім, тільки зміряй мені тиск... У мене тиск піднявся...
— Добре, добре, зміряю. Заспокойся вже.
Яна дістала тонометра з полички та почала закріпляти на материній руці.
— Я ж думала, що Сашко зустрічається тою Свєтою, яка дочка директора школи в Михайлівці. А він з цією профурою зв'язався! — між тим говорила Наталка. — Від неї з порогу цигарками несе. А ще я чула, що ця Свєтка воровита і гуляща! Навіщо мені така невістка? Як ми з нею жити будемо?
— Мам, а якщо вона і справді вагітна? — спитала Яна, нагнітаючи повітря в манжету тонометра.
— А якщо та дитина не Сашка? Він сказав, що з нею у нас оселиться, бо Свєткина мати дізналася про вагітність та з дому її вигнала.
— Оце поворот! — зазначила дівчина. — 130 на 85. Це високий нормальний тиск. Не критично, мам.
Наталка вже трохи заспокоїлася. Вона потерла місце, де тільки що була накладена манжета тонометра, та з гіркотою проговорила:
— Ну і куди ще й цю дівчину ми подінемо? Самим в хаті тісно. Ось прийде батько, нехай він вирішує.
— Вона ж вагітна. То вже не сваріться хоча б...
— Нехай мені довідку спочатку принесе, тоді повірю! Їй хоч вісімнадцять є? Оце спитати забула... — буркнула мати, підводячись з місця.
Яна пішла до свого закутку, перебуваючи під враженням від почутого. Її тривоги здавалися такими дріб'язковими у порівнянні з цим...