Розділ 13

                                              Розділ 13
Автомобіль кілька разів гучно посигналив за воротами.
— Це вже, мабуть, по тебе твої друзяки приїхали, — невдоволено сказала Наталка, розставляючи посуд на поличці.
— Біжу вже, біжу, — відізвалася Яна, заколюючи волосся перед дзеркалом.
Вона вийшла з хати, гучно грюкнувши дверима. Біля паркану вже стояла «Нива» Гримайла. Денис застиг перед воротами, вклавши руки до кишень новеньких джинсів.
— Привіт, — Яна затрималася, зачиняючи скрипучу хвіртку.
— Твоє місце попереду, — Гримайло відчинив їй двері авто, — позаду у нас парочка сидить.
На задньому сидінні розмістилися Марина з Юрком.
— Все, вільне життя завершилося. Без нього в клуб тепер не можна, — сказала Янина подруга, вказавши на свого нареченого.
— Це щоб тебе перед весіллям не вкрали, — відповів Юрко.
— Та мені то що? — мовила Яна, здвигнувши плечима. — Головне, що Куценчихи немає.
В цей день клуб нарешті відкривали після ремонту. Тому навколо будівлі було людно. Сама дискотека проводилася у фоє клубу. Там вже гриміла музика та миготіли різноколірні лампочки. До підсобного приміщення винесли старенький стіл для настільного тенісу. В цю тісну комірчину набилася купа хлопців, але переважній більшості з них судилося тільки спостерігати за грою інших. Довкола клубу кружляла його завідуюча Крокодилівна і ганяла молодь з алкогольними напоями.
Яна з Мариною зайшли до фоє, а Юрко і Денис залишилися надворі. Гучна музика відразу вдарила по вухах. Подруги побачили знайомих дівчат, з якими добре спілкувалися, і пішли до них. Навколо було багато «малоліток», які постійно шмигали туди-сюди. Яна закотила очі. І куди батьки дивляться? «Напевно, я вже стара на дискотеки ходити», — промайнула в голові невесела думка. Вона не особливо полюбляла таку форму відпочинку, але їй хотілося віддалитися від постійних домашніх сварок і провести час з друзями.
Подруги трохи потанцювали, вийшли на вулицю подихати свіжим повітрям, потім знову повернулися до фоє.
— Дивися, Андрій Коваленко прийшов, — шепнула Яні Марина.
Дівчина подивилася у вказаному напрямі. Всередині щось кольнуло, ноги неначе обм'якли. Що він тут робить? А з іншого боку, чому йому тут не бути? Вхід не заборонений. Та й щось забагато стало цього Андрія у її житті останнім часом.
Коли з колонок залунала повільна мелодія, Марина пішла шукати свого Юрка. Яна хотіла взяти свою джинсівку, що лежала на стільці під стіною, та вийти на вулицю, коли почула за спиною знайомий голос:
— Потанцюємо?
Андрій стояв, злегка усміхнений і простягував руку. Дівчина не вірила своїм очам. Може, він її з кимось переплутав?
— Я... я... надвір збиралася, — пробурмотіла Яна. 
Вервичка підлітків пробігала мимо них. Хтось ненароком штовхнув дівчину в плече, і вона заточилася прямо в бік хлопця. Він сприйняв це як згоду. Руки Андрія лягли на її талію. Діватися було нікуди. Яна на мить зажмурилася, а потім витратила всі сили на те, аби зберегти байдужий або хоча б нейтральний вираз обличчя. Вона акуратно поклала руки на його плечі, але зберегла невелику дистанцію.
— У тебе все добре? — спитав Андрій, схилившись до її вуха, щоб дівчина почула його слова крізь гучну музику.
— Так, так, — закивала Яна. — А що?
— Мені здалося, що ти маєш трохи нездоровий вигляд. 
«Переляканий я маю вигляд, ось що», — подумала дівчина. — Нас зараз бачить вся дискотека». Вона помітила Гримайла, який спостерігав за нею з кутка. «Він же мене тепер дістане своїми тупими жартами. А, будь що буде!».
Завершилася одна пісня, почалася інша, теж повільна. Андрій не відпускав Яну, навпаки, наблизився трохи ближче. Дівчина вже вимкнула підсвідомий режим втечі і здалася. Світ кружляв навколо, вогники мигали в очах. Вони більше не говорили. Та Яна й не знала, що сказати. Вона запам'ятовували кожну мить, бо все, що відбувалося, здавалося якимось нереальним сном, який навряд чи повториться.
Коли повільна узика стихла і далі ввімкнули щось танцювальне, Андрій сказав:
— Дякую...
— Та будь-ласка, — відповіла Яна, опустивши очі і відступивши на кілька кроків.
Хтось смикнув її за плече. Знайома дівчина, років на два молодша, прокричала на вухо:
— Іди, там Женьку твого б'ють.
— Де?
— За клубом.
Яна вхопила свою джинсівку і пішла за дівчиною. Позаду будівлі, в напівтемряві, молодший брат і справді вовтузився з якимось підлітком. Брова у Женьки вже була розсічена, обличчя подряпане. Навколо почали збиратися люди. Хтось побіг позвати Крокодилівну. Дівчина сміливо кинулася до забіяк і ухопила брата за футболку.
— Що ти витворяєш? Зовсім з глузду з'їхав?
Брат рвонувся вперед, одежина ледь не тріснула, а Яна відпустила його.
— Крокодилівна йде! — закричав хтось.
Дівчина скористалася моментом, ухопила Женьку за плечі та поштовхала в тінь дерев. У натовпі вона побачила Гримайла. 
— Ти можеш відвезти нас додому? Не хочу, щоб у нього,— Яна вказала на Женьку, — були проблеми.
— Пішли, — махнув рукою Денис.
Вона посадила підлітка на заднє сидіння, а сама влаштувалася спереду. Гримайло завів «Ниву» і від'їхав від клубу.
— Навіщо ти взагалі з тим Дімкою зчепився? Нащо він тобі потрібний? — вичитувала дівчина брата, обернувшись назад.
— Він назвав мене мамкиною корзинкою, — насупився Женька, витираючи рукою юшку, що потекла з носа.
— Що ти взагалі в клубі робив? Була б моя воля, я б тебе гуляти не відпускала! Сиди вдома, як не вмієш себе поводити! Ще не вистачало, щоб Крокодилівна вас дільничному здала!
— Це вже не твоя справа, — огризався Женька.
— Диви який нахабний! Бо розкажу матері, що ти сьогодні чудив!
— А я розкажу їй, що ти з Коваленком обіймалася. І влетить тоді тобі. Ха-ха.
— Ах ти гаденя мале... — очі Яни розширилися, вона замахнулася на брата рукою. — Ти забувся, хто тут старший?
Тут оживився Гримайло, який до цього мовчав:
— Яно, а чого тобі має влетіти від матері за Коваленка? А ну признавайтеся, що за історія? — інтонація Дениса була зовсім не жартівливою.
— Тебе це не стосується, — буркнула дівчина, невдоволено звівши брови та метаючи блискавки поглядом.
— Та я ж своя людина. Можна і розповісти, — Гримайло повернувся до Яни. Вона відчула його дихання на своєму обличчі і замахала рукою перед носом.
— Ти що, випив? І як ти за кермо сів?
— Не панікуй, Колодяжна! Довезу вас цілих і неушкоджених.
— Якби я знала, то б не сіла у твій автомобіль!
— Але ти вже сіла. До речі, ми приїхали.
За вікном промайнули темні обриси паркану Колодяжних. Женька відчинив дверцята, вибрався з авто й, ні слова не сказавши, гучно грюкнув ними.
— Так, Денисе, більше напідпитку не їздь! — серйозно сказала Яна. — Це небезпечно.
— То що мені, залишити авто у тебе під двором?
— Щоб завтра всі місцеві бабці подумали, що у моєї матері зять з'явився? Та ні, дякую, — дівчина невдоволено скривилася.
— А чому би й ні? Я зовсім не проти, тільки за, — Гримайло потягнувся до неї в очевидній спробі її поцілувати, але Яна різко відсахнулася.
— Що ти твориш? Ти геть п'яний, чи що? Добре, вже залишай машину тут та йди додому проспися! — вона відчинила дверцята та вийшла на вулицю. Прохолодне повітря з усіх сторін навалилося на дівчину.
Денис відкинув ся на кріслі, невдоволено прицмокнувши.
— Злюка ти, Колодяжна. Віджену автомобіль до бабусі, вона за чотири хати мешкає. Так що не хвилюйся. Піду додому пішки. Все для тебе, хоча ти принцесу з себе корчиш.
Дівчина не сприйняла його слова серйозно, бо вони ще з часів школи говорили одне одному всілякі нісенітниці.
— Як прийдеш додому, подзвони мені, добре?
— Ну насмішила...
Яна зачинила дверцята, зайшла до двору, а потім і до хати. Батьки вже спали, молодші брати-двійнята теж. Женя стояв перед дзеркалом і з допомогою перекису водню та вати намагався дезинфікувати розсічення на брові.
— Дозволь я зроблю.
Вона допомогла брату, заклеїла рану пластиром, а потім втомлено сказала:
— Іди спати. Матері кажи за своє поранення що забажаєш.
Ввімкнувши газ, дівчина поставила чайника на плиту. Задзвонив телефон. Добре, що він знаходився на кухні, інакше своїм тренькітом розбудив би всіх у хаті. Телефонувала Марина, яка хвилювалася, куди поділася подруга.
— Пробач, будь-ласка, що я так зникла. Женька був весь у крові, я злякалася і попросила Гримайла відвезти нас додому. Ти ж все-таки з Юрком була, — промовила Яна.
Вона нарешті зробила собі чай, коли телефон задзвонив вдруге. Це виявився Денис, який прозвітував, що дібрався додому.
— Хто ще кому доповідати повинен... — лунало в слухавці.
— Дякую, що нас підвіз, але давай вже побажаємо одне одному доброї ночі. Хай тобі присняться рожеві поросята...
Дівчина знеможено повісила слухавку, попила чай, вглядуючись в темінь за вікном. Виконавши звичні гігієнічні процедури, Яна на останніх силах подалася спати. Але заснути ніяк не вдавалося.
— Андрій... Поганий Андрій... Прибити тебе мало, — майже прогарчала вона, в черговий раз поправляючи подушку.