Розділ 11

Розділ 11
В понеділок Наталка прийшла на ферму зрання. На сніданок вона розігріла те, що було приготоване звечера, тому не довелося довго мудрувати над приготуванням їжі. Настрій знову був так собі: вчора посварилася з чоловіком, Сашко вже в тій Михайлівці і ночує, Женька з дому гуляти тікає...
На фермі теж було чимало турбот. Ремонтні роботи в кількох корпусах для корів були завершені, а сьогодні мали завезти частину худоби. Тому от-от мала початися справжня, а не підготовча, робота. На порозі одного з корівників жінка зустріла Михайлівну — тітку високу, міцну, габаритну, що дозволяло їй підіймати значні вантажі.
— Щось ти рано, — прогуділа, ніби в порожню бочку, Михайлівна. — Ще нікого немає. Ти, напевно, жайворонок.
— Як то кажуть: ранній пташці бог дає... А сторож де? — запитала Наталка.
— А хто його знає, де того Петра носить. Не бачила.
— Мабуть, десь спить.
Вступна частина розмови була завершена, і жінки перейшли до основної.
— Ти чула, що у Мостових корову вв суботу вкрали? На пасовищі прямо. Тільки ланцюг в траві і залишився.
— Та чула, як тут не почути, коли таке відбувається, — Наталка злегка ляснула себе по лобі в жесті занепокоєння.
— Ні, ну це вже геть знахабніла та банда. Серед білого дня, Наташо, серед білого дня! Ти це уявляєш? — продовжувала жалітися Михайлівна. — Та що ж це коїться? Сашко Мостовий казав, що в череду корову не погнав, бо прихворіла. І тут на тобі таке! Краще б дома в хліву зоставив!
— Знала би де впадеш, то й соломку підстелила. Я чула, ніби люди бачили білого мікроавтобуса, який на Петрівку їхав...
— Так... Мостові їздили туди після грози, в одній з хат, які ще не розібрані залишилися, знайшли залишки, ножі... Коротше кажучи, там худобу вкрадену розбирали. Міліцію викликали. Влаштувала та банда у Петрівці собі лігво. А що? Місце безлюдне, ніхто там не ходить, від села дуже далеко. Зручно.
— Ох і наволочі! В наш час корови лишитися! — Наталка тяжко зітхнула.
— Та й не кажи... Людка Мостова так плакала. Вона ж цю корову змалечку виростила. Тільки з другим телям була, молоденька ще...
— Хоч би вже переловили тих скотокрадів. Кожного дня переживаєш, аби господарство ціле було...
Жінки здригнулися від різкого крику, що пролунав за спиною. Кричав чоловік, та так, що аж вуха закладало. Михайлівна з Наталкою поспішили до корпусу. Там вони побачили дивну картину: сторож Петро сидів на підлозі і дико репетував.
— Е, ти чого горлаєш? — Михайлівна взяла руки в боки та горою, що затуляє сонце, стала над ним.
— Викликайте швидку! Викликайте швидку негайно! Я прокинувся тільки що і не можу поворушитися! Я вмираю, так? Вмираю!
— Дядьку Петре, у вас не біла гарячка? Так перегаром несе! — замахала рукою перед своїм носом Наталка. — Он вікна в корпусі запотіли! Нащо було скільки пити?
— Та ні, немає в мене ніякої гарячки! Так, випили ми з хлопцями вчора, і що? То було вчора, в сьогодні я поворушитися не можу! Ноги заціпило!
— Мабуть, прийшла пора зав'язувати з випивкою! — гримнула Михайлівна, труснувши всим тілом так, що зашелестіла спідниця.
— Що тут за крик? — до корпусу корівника зайшов Андрій Коваленко. — Що за гамір в всю ферму?
Наталка, побачивши його, спохмурніла, злегка скривилася і відступила трохи вбік.
— Леонідовичу! Викликай швидку, ці дві клуші мені не вірять! Поворушитися не можу! — заперечував, як несамовитий, сторож. — Я не брешу, я в свідомості! Ногами не можу рухати!
Андрій присів біля нього, глянув на ноги Петра, а потім приснув від сміху, затуляючи рота. 
— Та що не так? Ви що, зговорилися? Я зараз з глузду з'їзду, а він рже, як кінь!
Хлопець не міг говорити, він тільки вказав пальцем на причину переполоху. Жінки придивилися й теж залилися голосним сміхом. Наталка ухопилася за дерев'яну опору, Михайлівна перегнулася навпіл, тримаючись за живота.
— У вас... у вас... ноги приварені...до корита! — ледве зміг вимовити Андрій.
— Що? Як ноги приварені? Як таке може бути? — не зрозумів Петро. Він тільки безпомічно озирався на всіх свідків його безпорадності.
— Черевики знімайте! — крикнула Наталка, — І нащо ви їх надягли? Літо ж, тепло... Важко в такому взутті...
Як виявилося, до сторожа вчора ввечері цілком «випадково» забрели кілька його товаришів, охочих до випивки. Поміж іншим вони почали кепкувати з черевиків Петра, які мали залізні вставки в підошві. Сторож інколи прикладпвся до пляшки, але великі дози спиртного його виснажений організм не витримував. Він заснув, а його співпляшники вирішили пожартувати: роздобули зварювальний апарат і приварили черевики до залізного корита. Вранці Петро прокинувся і нічого не міг зрозуміти, вирішивши з переляку, що в нього ноги відмовили.
— Зараз знайду вам якісь капці, та йдіть додому проспіться. Я щось придумаю, аби звільнити ваші черевики.
— Ну я їм влаштую! Прийдуть вони до мене, придурки такі! Та щоб я ще вам слово добре сказав! — лаявся сторож, перебираючи ногами в дірявих носках по дерев'яній підлозі корівника. Правила безпеки 
Андрію нарешті вдалося опанувати себе, він набрав серйозного вигляду.
— Шановні колеги, — звернувся він до жінок, — з хвилини на хвилину має приїхати вантажівка з племінними биком. Будемо його до стійла переводити. Прошу, тримайтеся на безпечній відстані, а ще краще пересидьте в лабораторії. Я ще не знаю, що то за бик і на що він здатний. Правила безпеки не дурні придумали.
Наталка здалеку спостерігала за тим, як вивантажували бика, і як вправно Андрій керував цим процесом. Можливо, чи не вперше за довгий час вона інакше подивилася на представника Коваленків. «Ну з ним ще можна на фермі працювати  А от якщо Коваленчиха сюди заявиться, я довго не витримаю...» — думала вона, здригнувшись, коли бик покозирився на людей біля вантажівки. Але, на щастя, його таки вдалося без проблем завести в приміщення.
Ввечері після роботи втомлена Наталка подалася на город, аби назбирати свіжих овочів для вечері.
— Нікому нічого не потрібно, крім мене, — бурчала вона. — Хіба сьогодні хтось за цілий день сюди вийшов?
І дійсно, Наталкина мати нездужала, батько поїхав на рибалку, чоловік та старші діти були на роботі, молодші діти поїхали до дідуся й бабусі по батьковій лінії. Дібравшись до капусти, жінка зупинилася як вкопана.
— Та невже я тут качани вже зрізала? Не пам'ятаю такого...
Вона глянула на перетолочені помідори, на картоплю, підкопану там, де ще ніхто не копав...
Коли Наталка забігла в хату, Яна мила підлогу на кухні. Жінка важко впала на стільця.
— Мам, що сталося? Ти чого така червона?
— Доцю, нам город обнесли...