Розділ 10

                                                  Розділ 10

    О чотирнадцятій годині Яна та Андрій знову вигнали корів з базу. Маршрут був знайомим, дорога — добряче витоптана стадом за кілька місяців випасу. І люди, і тварини рухалися повільно — давалася взнаки втома та палюче сонце. Цього разу пастухи погнали череду на іншу ділянку для випасу, трохи далі, ніж в першій половині дня. На цьому полі було багато колючок, вони боляче кололи ноги. Зате навколо цвіло чимало польових квітів. Білі, фіолетові, блакитні... Очі раділи різноманітності соковитих кольорів на зеленому тлі.

    Яна сіла на повалене дерево на краю рідкої посадки. Підійшов Андрій, тримаючи руками краї своєї футболки, перетворивши її на кошика.

    — Що в тебе там? — з інтересом запитала дівчина.

    — Абрикоси. Я скуштував, начебто не надто кислі. Будеш?

    — Де ти їх взяв?

    — Там далі на дерево натрапив. Бери, ну ж бо!

    Дівчина обережно взяла золотисту абрикосинку, розлупала її, викинула кісточку і занурилася зубами в соковиту м'якоть.

    — О, вона смачна! Дай ще!

    Хлопець, підтримуючи футболку з плодами, зняв наплічника і висипав абрикоси на нього. Розговорилася за всілякі фрукти та ягоди. Виявилося, що Андрій найбільше полюбляв агрус та виноград без кісточок, а Яна — сливи та груші. Руки в дівчини виявилися всі перемазані кисло-солоким соком, і вона попросила супутника злити трохи води з пляшки, аби очистити їх. Потім вони перегнали стадо трохи подалі. Яна приклала руку дашком до очей, аби не сліпило сонце, і з занепокоєнням сказала:

    — Щось на заході трохи прихмарює. Чи не буде дощу надвечір? Батько вчора погоду дивився по телевізору, казав, що грози обіцяли.

    — Ну це ще вилами по воді писано, — відповів Андрій. — Може нічого й не буде. 

    Місцевість була безлюдною. Тільки море зелені і дзюркотіння невідомих комах. Кілька метеликів грайливо запетляли між квітами деревію. Яна помітила, що Андрій якось надто пильно розглядає її. Вона ж уникала прямо дивитися йому в очі, постійно опускала погляд або робила вигляд, що видивляється щось вдалині.

    — Тобі подобається твоя професія? Ти ж на зоотехніка вчишся? — спитала дівчина.

    — Професія як професія, — здвигнув плечима хлопець. — Коли документи подавав до університету, хотів батькам допомогти. А зараз самому цікаво стало. Ось попрактикую на фермі. Я багато що про корів тепер знаю.

    — Наприклад?

    — Он та корова, — він вказав на чорнорябу велетку з викривленим рогом, — точно за биками. Це Стаховських, здається... О, вони ж твої сусіди, то передай їм.

    Яна відвернулася і стисла губи. Навіщо він їй про це каже?

    — Добре, передам. Ходімо виженемо телицю з посадки, — вона підірвалася і гайнула через зарості будяків.

    Пробираючись через кущі, дівчина почула звук автомобіля.

    — Хто тут ще їздить?

    Вона зупинилася біля Андрія, зосередивши погляд на грунтовій дорозі, по якій мчав, здіймаючи куряву, білий мікроавтобус.

    — Тихо... — занепокоєно сказав хлопець, — нехай собі їдуть далі.

    — Та хто це? Ти їх знаєш? — допитувалася дівчина.

    — Та не дуже щоб так і знаю, але краще з цими людьми не зв'язуватися...Автомобіль швидко просувався між полів в напрямку давно покинутого села, де й зник в гущавині.

    — На Петрівку поїхали, — констатувала Яна.

    — Дивно, — кинув Андрій. — Давай відгонимо корів до ставка.
Дівчина тільки здвигнула плечима. Чому він так занепокоївся? Та мало чому людям туди треба? Може, траву косити...

    Коли стадо підігнали до ставка, Яна вже тривожно поглядувала на небо.

    — Ох, заходить таки на грозу, тобі не здається?

    — Якщо гроза і буде, то не так швидко, як ти думаєш, — примружив очі хлопець. — Зараз корови нап'ються, та будемо до села повертати потроху.

    А небо на заході все більше й більше наливалося синявою. Грому поки не було чути, але блискавки миготіли одна за іншою. Повітря важким куполом впало на землю. Було тихо-тихо, навіть вітер припинив свій рух.

    Коли череду майже догнали до села, Андрій гукнув до дівчини:

    — Ти і завтра пасеш? У вас же дві корови.

    — Ні, — заперечливо похитала вона головою. — Мати тільки за суботу казала. Мабуть, Сашко буде, або батько.

    — Зрозуміло, — відповів хлопець.

    Яна задумалася, чому він спитав про це, і не дивилася під ноги, але відчула під підошвою щось тверде, неначе залізне. Вона глянула вниз, її очі враз розширилися і вона різко заверещала.

    — Яно? Що сталося? — зблідлий Андрій швидко опинився поруч. — Тебе щось вкусило?

    Але дівчина в першу мить навіть не могла відповісти на запитання. Вона глибоко дихала, неначе їй забракло повітря, а руки злегка трусилися. І тоді хлопець, перш ніж Яна отямилася, зробив крок до неї і обняв, поплескуючи рукою по напруженій спині.