Розділ 9

                                                    Розділ 9

    В суботу Яна підірвалася від неприємного писку будильника. Ще зовсім заспана, вона пішла вмиватися. Мати в цей час вже грюкала шухлядами на кухні, дзенькотіла посудом. Потім дівчина машинально одягалася в старий одяг, «який не жаль», і подалася щось перекусити. Її сніданком виявилися омлет і чашка молока, до якої додавалися пиріжки з сиром. Наталка простягла сумку, до якої був покладений Янин раціон на пів дня: варені яйця, хліб, огірки, картопля в мундирах. Поки дівчина снідала, мати подоїла та напоїла корів. Яна взяла сумку з їжею, довгу міцну хворостину, і з легким серцем погнала Манюню та Рябу до базу — місця збору череди. Вона раділа, що погода зранку була гарною, бо мокнути цілий день під дощем в полі якось зовсім не хотілося.

    Запустивши корів до базу, Яна сперлася об вкопаний дерев'яний стовпчик, схилила голову і стала чекати. Наручний годинник показував без десяти хвилин сім, тож час ще був. Вона якось бездумно спостерігала коровами, за господарями, які їх приганяли. Де ж тьотя Лариса? Щось її не видно. Запізнюється, мабуть, жінка.
З рівноваги дівчину вивів голос, який прозвучав за спиною.

    — Вже сьома година. Будемо вирушати?

    «Стоп! Це ж не тьотя Лариса. Це якийсь чоловічий голос», — промайнула думка. Яна повільно обернулася і застигла з відкритим ротом. Перед нею стояв Андрій Коваленко, споряджений по дорожньому. За спиною він мав наплічника, з якого стирчала пластикова пляшка з водою.

    — Ти чого тут? Корів пригнав? — підозріло спитала дівчина.

    — Пригнав. Давай будемо вже виганяти стадо.

    — Ти щось помиляєшся. Не ваша черга сьогодні. Я чекає тьотю Ларису. Тьотю Ларису Кропиву. Так, Кропиву. Вона сьогодні зі мною пасе, — Яна намагалася говорити впевнено, швидко, злегка задерши підборіддя.

    — Ти, мабуть, не в курсі, що ми з нею помінялися. Їй всеодно, коли виходити, а мені в наш день на роботу треба. От і махнулися з нею, — спокійно мовив хлопець, і цей спокій добряче збив її з пантелику.
Яна закліпала очима, не вірячи в те, що відбувається. Згадалися слова матері, яка говорила не ходити з хлопцями далеко за село однією. Еге ж, відправила доньку корів пасти. Яка іронія!

    — А чому тобі за це хвилюватися? У вас же Ілько є, він щодня вільний.

    — Ількові на сонці пектися не можна. Я тут по тій причині, що і ти: бо більше нікому.

    Дівчина досі не змогла подолати заціпеніння. Вона спить? Цілий день в полі з ним? О ні! Це вже занадто. Потім Яна глянула на себе зверху вниз. І як же вона одягнена? Стара вигоріла Сашкова бейсболка, футболка, що давно втратила колір, стала трохи малуватою, обтягувала та ледь прикривала живіт, шорти зі зношених джинсів, до того ж нерівно відрізані, стоптані кросівки, які «просили їсти». Яні захотілося закрити обличчя руками, натомість вона просто потерла кулаками очі.

    — То що, ми виганяємо корів? — перепитав Андрій.

    — Та виганяємо вже, — приречено відповіла вона.

    — Давай порахуємо їх.

    Дівчина почала рахувати, але кілька разів збилася. В базу знаходилися корови, схожі між собою як дві краплі води. І як їх господарі розрізняють?

    — Сорок п'ять, — констатував Андрій. — Я тричі перерахував. Вірно?

    — Та начебто так, — кивнула головою Яна.

    Вони зняли колоди, вставлені в пази, відчинивши баз, і почали виганяти стадо. Першими рушили корови, які вважалися головними в череді. За ними потягнулися й інші.

    Яна йшла з одного боку, скоса зиркаючи на свого напарника. Ну чому він, чому сьогодні? Це якийсь жарт такий? Хоча, з іншого боку, ну що може статися? Якось цей день пройде.

     Через півгодини стадо вже паслося на пасовищі, з жадібністю накинувшись на траву. Яна зупинилася в тіні поодинокої маслини. Андрій же метрів за п'ятдесят спрямував заблудлу корову назад до гурту. Дівчина потайки поглядала на нього: залишиться там чи підійде? Вона й сама не знала, чого хотіла більше. Серце зрадливо стукнуло кілька разів, коли хлопець таки попрямував до її прихистку від спеки.

    — Пасуться, — констатував він. — Можна і відпочити. Ти чому стоїш?

    Андрій дістав з наплічника покривало і простелив на траві.

    — Сідай.

    — Ти що, з дому ціле покривало тягнув? Не зима, можна й на траву сісти, — сказала Яна.

    — Так комфортніше. Я полюбляю, щоб було зручно. Та не стій, присядь вже.

    Дівчина обережно опустилася на край покривала, охопивши ноги руками.

    — Як добре! Тільки сала не вистачає посмажити на вогнищі! — сказав хлопець, зручно умостившись та витягнувши ноги.

    — Не вийде з багаттям, бо тільки розпалимо, вже треба буде переміщатися. Корови чекати не будуть. Та ще й пожежі можна наробити. Сонце он як нещадно палить зранку, — стримано відповіла Яна.

    — Тут ти права, — задумливо протягнув Андрій. — Будеш воду? — він протягнув їй пляшку.

    — Ні, дякую, у мене своя вода є, — вона захитала головою і відвернулася.