Розділ 9

Розділ 9
В суботу Яна підірвалася від неприємного писку будильника. Ще зовсім заспана, вона пішла вмиватися. Мати в цей час вже грюкала шухлядами на кухні, дзенькотіла посудом. Потім дівчина машинально одягалася в старий одяг, «який не жаль», і подалася щось перекусити. Її сніданком виявилися омлет і чашка молока, до якої додавалися пиріжки з сиром. Наталка простягла сумку, до якої був покладений Янин раціон на пів дня: варені яйця, хліб, огірки, картопля в мундирах. Поки дівчина снідала, мати подоїла та напоїла корів. Яна взяла сумку з їжею, довгу міцну хворостину, і з легким серцем погнала Манюню та Рябу до базу — місця збору череди. Вона раділа, що погода зранку була гарною, бо мокнути цілий день під дощем в полі якось зовсім не хотілося.
Запустивши корів до базу, Яна сперлася об вкопаний дерев'яний стовпчик, схилила голову і стала чекати. Наручний годинник показував без десяти хвилин сім, тож час ще був. Вона якось бездумно спостерігала коровами, за господарями, які їх приганяли. Де ж тьотя Лариса? Щось її не видно. Запізнюється, мабуть, жінка.
З рівноваги дівчину вивів голос, який прозвучав за спиною.
— Вже сьома година. Будемо вирушати?
«Стоп! Це ж не тьотя Лариса. Це якийсь чоловічий голос», — промайнула думка. Яна повільно обернулася і застигла з відкритим ротом. Перед нею стояв Андрій Коваленко, споряджений по дорожньому. За спиною він мав наплічника, з якого стирчала пластикова пляшка з водою.
— Ти чого тут? Корів пригнав? — підозріло спитала дівчина.
— Пригнав. Давай будемо вже виганяти стадо.
— Ти щось помиляєшся. Не ваша черга сьогодні. Я чекає тьотю Ларису. Тьотю Ларису Кропиву. Так, Кропиву. Вона сьогодні зі мною пасе, — Яна намагалася говорити впевнено, швидко, злегка задерши підборіддя.
— Ти, мабуть, не в курсі, що ми з нею помінялися. Їй всеодно, коли виходити, а мені в наш день на роботу треба. От і махнулися з нею, — спокійно мовив хлопець, і цей спокій добряче збив її з пантелику.
Яна закліпала очима, не вірячи в те, що відбувається. Згадалися слова матері, яка говорила не ходити з хлопцями далеко за село однією. Еге ж, відправила доньку корів пасти. Яка іронія!
— А чому тобі за це хвилюватися? У вас же Ілько є, він щодня вільний.
— Ількові на сонці пектися не можна. Я тут по тій причині, що і ти: бо більше нікому.
Дівчина досі не змогла подолати заціпеніння. Вона спить? Цілий день в полі з ним? О ні! Це вже занадто. Потім Яна глянула на себе зверху вниз. І як же вона одягнена? Стара вигоріла Сашкова бейсболка, футболка, що давно втратила колір, стала трохи малуватою, обтягувала та ледь прикривала живіт, шорти зі зношених джинсів, до того ж нерівно відрізані, стоптані кросівки, які «просили їсти». Яні захотілося закрити обличчя руками, натомість вона просто потерла кулаками очі.
— То що, ми виганяємо корів? — перепитав Андрій.
— Та виганяємо вже, — приречено відповіла вона.
— Давай порахуємо їх.
Дівчина почала рахувати, але кілька разів збилася. В базу знаходилися корови, схожі між собою як дві краплі води. І як їх господарі розрізняють?
— Сорок п'ять, — констатував Андрій. — Я тричі перерахував. Вірно?
— Та начебто так, — кивнула головою Яна.
Вони зняли колоди, вставлені в пази, відчинивши баз, і почали виганяти стадо. Першими рушили корови, які вважалися головними в череді. За ними потягнулися й інші.
Яна йшла з одного боку, скоса зиркаючи на свого напарника. Ну чому він, чому сьогодні? Це якийсь жарт такий? Хоча, з іншого боку, ну що може статися? Якось цей день пройде.
Через півгодини стадо вже паслося на пасовищі, з жадібністю накинувшись на траву. Яна зупинилася в тіні поодинокої маслини. Андрій же метрів за п'ятдесят спрямував заблудлу корову назад до гурту. Дівчина потайки поглядала на нього: залишиться там чи підійде? Вона й сама не знала, чого хотіла більше. Серце зрадливо стукнуло кілька разів, коли хлопець таки попрямував до її прихистку від спеки.
— Пасуться, — констатував він. — Можна і відпочити. Ти чому стоїш?
Андрій дістав з наплічника покривало і простелив на траві.
— Сідай.
— Ти що, з дому ціле покривало тягнув? Не зима, можна й на траву сісти, — сказала Яна.
— Так комфортніше. Я полюбляю, щоб було зручно. Та не стій, присядь вже.
Дівчина обережно опустилася на край покривала, охопивши ноги руками.
— Як добре! Тільки сала не вистачає посмажити на вогнищі! — сказав хлопець, зручно умостившись та витягнувши ноги.
— Не вийде з багаттям, бо тільки розпалимо, вже треба буде переміщатися. Корови чекати не будуть. Та ще й пожежі можна наробити. Сонце он як нещадно палить зранку, — стримано відповіла Яна.
— Тут ти права, — задумливо протягнув Андрій. — Будеш воду? — він протягнув їй пляшку.
— Ні, дякую, у мене своя вода є, — вона захитала головою і відвернулася.
— Ну як хочеш. Кажуть, на Мармизівці вода солодша, чим на вашому кутку.
— Це хто так вирішив?
— Я просто таке чув.
— Не все, що говорять, правда. Поменше слухай всіляких...
— А ще я чув, що Яна Колодяжна — справжня злюка.
— Ну, ти не перший, хто мені таке говорить. Тож сперечатися не буду, — дівчина стиснула губи і зітхнула, відчуваючи, що незабаром наговорить якихось дурниць.
— А хто тобі ще казав?
— Ну ось Гримайло на днях говорив.
— Гримайло, значить, — Андрій підозріло пришурився, його очі дивно блиснули. — Дуже балакучий екземпляр. Що він ще тобі казав?
— Корови! — крикнула Яна, — корови в посадку зайшли! Ходімо!
Вона підірвалася й побігла завертати корів-втікачок. Хлопець стягнув з землі покривало, накинув собі на плечі та подався слідом. Стадо пересунулося далі, і пастухи влаштувалися в тіні куща глоду. Яна не знала, що сказати, і через це почувала себе ніяково. Андрій дістав з наплічника касетного плеєра:
— Послухаємо музику?
— Давай, — дівчині стало цікаво, що ж він таке зазвичай прослуховує. У неї теж колись був плеєр, але його нещодавно зламав Женька. 
Яна взяла протягнутий їй навушник і встромила в вухо. Залунала доволі приємна мелодія, яку вона чула вперше.
— Мені подобається. Але хлопці зазвичай слухають... е-е... більш важку музику. У мене Сашко як врубить рок, то мати його з хати виганяє. Та й Женька недалеко відстав. Поки Сашка немає, він його касети потай бере.
— Я цю касету взяв для тебе, — без тіні жарту сказав Андрій.
— Для мене? — Яна показала на себе пальцем.
— Ну так. Я подумав, що важка музика тобі не до душі.
Дівчина відкрила рота, аби ще щось спитати, але він поклав плеєр на землю і побіг відігнати настирну корову, яка далеко забрела від стада і прямувала до поля з кукурудзою. Яна сиділа в повному збентеженні. Можна припустити, що Андрій знав, що сьогодні черга Колодяжних, але ж як він міг передбачити, що з усієї родини пришлють на пасовище її? Тьотя Лариса сказала, чи що? Якась нісенітниця. 
Тим часом сонце підіймалося все вище і вище. Яна та Андрій спрямували стадо до змілілого ставка, а потім — назад, до села, для обіднього доїння. На це давалося дві години — з дванадцятої до другої по обіді.
Своїх корів дівчина погнала додому. Там їх здоїла бабуся. Яна хотіла перекинути на когось свої сьогоднішні обов'язки, сказавши, що напекла голову чи ще щось подібне. Але нічого не вийшло, бо вдома просто нікого не виявилося — ні батьків, ні братів. Навіть кульгавий Женька десь зник.
— Ну я тобі зроблю, симулятор обідраний. Почекай мені, почекай, — зашипіла дівчина.
Доведеться ще півдня провести в полі з Андрієм. А це вже було занадто для її психіки. Вона переодягла стару футболку, змінивши на нову та більш простору, ретельно розчесалася. Рука потягнулася до парфумів, але Яна вчасно себе стримала.
— І що я роблю? Це буде вже занадто. Коли б і так чого собі не придумав. Хоча це ж він помінявся на сьогоднішній день, а не я. Тоді чому я так хвилююся? — говорила до себе дівчина, стоячи перед дзеркалом. — Другі дівчата сказали б, що це шанс. І вони б його використали. А я? Ну що я? Мені зостається тільки злитися. Так, спокійно. Пів дня минуло, і ще пів дня переживу. Не з'їсть мене той Андрій. Тільки матері краще не говорити, бо буде нотації читати. Вперед. Все буде добре.
Вона вигнала корів на вулицю і впевнено попрямувала вперед. Серце збилося з ритму, стискаючись в очікуванні неминучої зустрічі зі своїм сьогоднішнім напарником.