Розділ 8

                                                        Розділ 8
У четвер ввечері Андрій зупинив мопеда біля свого двору. Сонце вже схилилося до горизонту, зафарбовуючи вулицю в м'які багряно-золотаві кольори. Хлопець був втомлений і дуже зголоднів. У дворі він побачив матір, яка крутила коловорот криниці.
— Мам, нехай Ілько натягає води, — Андрій підхопив повне відро холодної води і поставив його на залізну підставку. — Ти ж ще не долікувалася.
— Та мені вже краще, нічого не болить. Ілько теж зайнятий. Корів пригнав, напоїв, трави їм кинув... Кабачків понатирав... 
— Батька немає ще?
— Немає. Як поїхав ще в обідню пору, то й досі немає. Хоча казав, що незабаром повернеться.
— А дядько Вітя прийшов? 
— Так, він ще порається...
Андрій полегшено видихнув. Господарство було чимале, а батько останнім часом пропадав десь на полях. А так хоч дядько Вітя, сусід років шістдесяти, наймався та допомагав з худобою, особливо з биками. Якщо, звісно, не починав пити...
— А ти як, синку? Як там на фермі?
— Працюємо. Ще трохи, і доведемо все до ладу. З понеділка поголів'я будуть потроху завозити. Дядько Петро казав, що бика якогось знаменитого напитав...
— Ти, мабуть, голодний?
— Мам, це правильне питання.
— Ходімо, щось знайдемо тобі поїсти.
На кухні Тамара дістала з холодильника компот, фруктовий пиріг, каструлю з тушеною картоплею. Вона запалила газову конфорку і поставила грітися картоплю.
— Ти їздила сьогодні за уколом, не пропустила? Може б, краще я звозив? — запитав Андрій, умостившись за столом.
— Все добре, сама справлюся. У тебе робота, не хочу тебе відволікати, — відповіла мати, помішуючи страву. — Я ж казала, що вже гарно себе почуваю.
— Нова медсестра і правда не боляче вколює? — чомусь поцікавився хлопець.
— Яна? — Тамара дістала чисту тарілку і насипала до неї гарячу, паруючу картоплю. — Так, вона якось швидко, раз — і все готово. Хороша дівчинка.
«Хороша дівчинка... — промайнуло у нього в голові. — Як влучно відмічено. Тільки вона від мене сахається. Наче я їй щось погане зробив».
— Мам, дуже смачно... — на голодний шлунок звична страва здалася хлопцеві вершиною кулінарного мистецтва.
Коли домашні справи було завершено і нарешті став можливим довгоочікуваний відпочинок, спокій в хаті не настав. Ілько влаштувався перед телевізором, Андрій хотів лягти раніше спати, мати ж не заспокоювалася. Батька все ще не було вдома.
— Та приїде він, приїде. Хіба один раз так затримувався? — намагався заспокоїти її хлопець.
— Авжеж, ти, як завжди, правий. Йди спати, я ще трохи телевізора подивлюся з Ільком.
Андрій таки вмостився на ліжку, але заснути не міг. Дратівливий комар дзижчав і нападав, відчуваючи тепло людського тіла. Хлопець накрився ковдрою з головою, але довго витримати так не міг через задуху. Він чув, що мати ще не спала. Андрій піднявся з ліжка, увімкнув світло. На годиннику було опів на дванадцяту. Вийшовши з кімнати, він побачив, що Ілько знову заснув не у своєму ліжку, а на дивані перед телевізором. Мати на кухні капала собі в ложку настій валеріани. Вона здригнулася, побачивши Андрія поруч.
— Давай до дванадцятої почекаємо і поїдемо шукати батька, — сказав хлопець.
— Просто він говорив, що недовго... І до сих пір немає.
Обоє мовчали, тільки мірно цокав настінний годинник. Тиша, яка звучала красномовніше за всі слова.
— Може, він знову в Лідки Гаврилючки? — тихо сказала Тамара.
— Та ні, мам, навіть не думай за це. То було давно... Ти не хвилюйся так, воно того не варте.
Без п'яти хвилин дванадцять Андрій пішов заводити машину. Тамара вимкнула світло, причинила двері хати та відчинила ворота. Уже в салоні авто вони переглянулися:
— Куди будемо їхати? — спитала мати. — Може, щось і справді сталося? Може, в нього серце схопило?
— Зараз розберемося, — відповів хлопець. — Але щось мені підказує...
Спочатку старенький «Форд» зупинився біля однієї садиби, відомої на всю Вербівку, як «Двір чудес». Господарі торгували самогоном, та й самі були не проти випити зі своїми покупцями. Тут постійно відбувався якийсь рух, п'янки та бійки.
— Ти думаєш, батько може бути в цій хаті? — Тамара уважно вдивлялася в нічну темряву.
— Не виключаю, — відповів Андрій. — Але сьогодні тут на диво тихо.
І дійсно, двір поглинула темрява. Віконниці теж були зачинені. Здавалося, що господарі мирно спали.
— Добре, поїдемо далі.
Автомобіль тихо виїхав з Мармизівки через місток та пустир до центру села. Якщо біля «Двору чудес» царювала тиша, то під магазином, який працював до ночі, веселощі були в самому розпалі. Андрій помітив групу чоловіків, що вийшла з магазину та розмістилася в авто — мікроавтобусі. Його хлопець бачив вже кілька разів. У цій компанії він помітив Дениса Гримайла, а також його двоюрідного брата. Ходили чутки, що він мав кримінальне минуле. Інші двоє чоловіків були не вербівськими, а з сусідніх сіл. Одного Андрій взагалі не знав,  про іншого чув, що з ним не можна задиратися, бо буде бити нещадно тим, що під руку потрапить.
«У яку сумнівну компанію встряг Гримайло? Цікаво, Яна про це знає? Чи вона йому так довіряє, сідаючи в його «Ниву»?» — подумав хлопець. Його накрила хвиля розратованості з ноткою заздрощів.
Мікроавтобус рушив темною сільською вулицею, коли Андрій вибрався зі свого «Форда». Він запримітив кількох чоловіків, які випивали за столиком під магазином. Один із здався надто знайомим. Він сидів, схилившись на руки, і дрімав.
— Мам, ходімо. Он батько спить...
Хлопець з матір'ю підійшли до столика. Один із співпляшників, ще здатний стояти на ногах, звернув на них увагу. Він підвівся і ледве замимрив:
— Льонько, Льонько, по тебе прийшли... Щасливий ти, Льонько! Жінка прийшла! Не ображай таку... гик... гик... жінку...
Андрій зморщив носа. Біля пияків стояв такий шлейф спиртного, що перебувати поряд було просто неможливо.
— Вставай, досить. Поїхали додому, — хлопець затермосив батька за плече.
Той підняв голову і посоловілими очима уп'явся в сина.
— О, Андрюхо... Андрійко...
Хлопець з матір'ю почали попід руки піднімати батька. Той запручався:
— Я не поїду з вами... Там моя машина стоїть... До ранку... до ранку й колес не дорахуюся... І магнітофон витягнуть...
— Іди вже, — буркнув хлопець. — Я заберу потім авто.
— Забереш? Тоді поїхали...
— Льоню! Ти вже додому? — кричали вслід алкоголіки. — Бувай, Льоню! До завтра!... Приходь похмелитися!
Андрій скривився від відрази. Він досить таки грубо заштовхав батька на заднє сидіння «Форду». Хлопцеві було б огидно напиватися до такого стану під магазином з місцевими п'яницями. А батькові як солов'ю...
— Хоч би авто не запаскудив, — сказала Тамара, обертаючись з переднього сидіння назад, до чоловіка.
На диво, Коваленки доїхали додому без пригод. Брудного Леоніда вирішили не тягнути до вітальні, де спав на дивані Ілько, а поклали на тапчані у веранді.
— Нехай його комарі загризуть, — роздратовано кинув Андрій. — Мам, я піду прижену «Таврію».
— Будь обережним, синку, вже ніч. Може, сходити з тобою?
— Лягай спати, я справлюся сам.
Хлопець взяв ліхтарика, бейсбольну битку на всяк випадок та подався до магазину. До центру пішки йти було хвилин п'ятнадцять. Він не зустрів нікого по дорозі, але одного разу боляче вдарився пальцем об камінь, який так недоречно лежав посеред дороги. 
Алкоголіки ще сиділи на своєму місці. Двоє вже спали, один ще щось варнякав. Андрій його не слухав. Він відкрив батькову «Таврію», краєм ока спостерігаючи, як до п'яниць підійшли сторож магазину та місцевий дільничий.
— Добре, що ми батька вчасно забрали, — сказав хлопець, виїжджаючи на дорогу.
Вдома він знеможено впав на ліжко. На годиннику було вже без четверті два ночі. Мати дочекалася його приїзду та нарешті пішла й сама відпочивати. Перед очима в Андрія крутилася картинка з п'яним батьком. Таке траплялося нечасто, але було.
— Треба подумати про щось хороше...
В уяві одразу намалювався образ Яни в медичному халаті. «Я уколи роблю не боляче», — сказала вона. Андрій пирхнув і розвернувся на інший бік. «Це моя робота», — знову мовила уявна Яна. «Хороша дівчинка і поганий хлопчик, пара хоч куди» — подумав він. Гримайло таки проявляє наполегливість. Він, кажуть, тепер при грошах. Чи купиться Колодяжна на гроші чи все ж вона не така? «І про що я тільки думаю?». Андрій перевернувся на спину, сон все не йшов. «А дівчинка виросла, нічогенька стала. Чи вона така наївна, не баче, що з Гримайлом не варто зв'язуватися? Треба Сашкові сказати, так я його сто років не бачив... Чи він мені друг, чи вже ні...» З цими думками хлопець нарешті заснув.
На ранок батько встав з важкою головою. Тамара була засмучена вчорашніми подіями, але зробила вигляд, що нічого не сталося. Андрій теж нічого не сказав батькові, просто поснідав і поїхав на роботу. На фермі йому трапилася Янина мати, Наталка. Вона стримано привіталася і пішла по своїх справах.
«Уникає мене. З матір'ю зрозуміло. Добрячий тоді був скандал. А Янка чому мене сторониться? Така стримана завжди... Вона то чому? Як там Куценчиха казала: «шкільна любов»... Ну та мало що можна говорити. І записку ту сама ж Танька і писала. Брехуха на все село. А якщо не збрехала?»
Ці думки не полишали голову Андрія. В обід він не поїхав додому, а сів перекусити там же, на фермі.
— Ні, хороша дівчинка не має бути з Гримайлом. Не повинно так бути. Заберу собі, — пробурмотів хлопець. 
На душі одразу стало легко, немов якесь важливе питання нарешті було вирішене. Андрій задоволено посміхнувся. В нього з'явилася шалена ідея.