Розділ 7

                                                Розділ 7
У понеділок зранку Яна влаштувала у ФАПі переставляння меблів. Оксана Іванівна побурчала-побурчала, але, діватися нікуди, таки підсобила новій завідувачці. За старою шафою було знайдено кілька сюрпризів: проржавіла залізна мишоловка, деталь від стетоскопу та ключі невідомо від чого. Прийшли й перші відвідувачі: дві бабусі по дорозі з пошти заодно вирішили перевірити тиск. Коли санітарка нарешті провела їх, Яна зайнялася виготовленням нового санбюлетня. Вона трохи вміла малювати: навичка залишилася ще зі школи. Але попрацювати над плакатом не вийшло. Біля ФАПу зупинилася машина. Дівчина виглянув у вікно і побачила Гримайла, який гучно зачинив дверцята своєї «Ниви».
— Тук-тук! Доброго ранку вашій хаті! — гучно сказав він, заглядаючи до прийомної кімнати.
— І тобі доброго ранку! Чого розшумівся? — відповіла Оксана Іванівна.
— Та ось... За медичною допомогою прийшов, — Денис покрутив перед санітаркою кистю руки. На м'якій долоні розлився багрянцем глибокий поріз.
— А, он воно що... Іди вже, — вона притримала занавіску, а сама подалася надвір прополоти ділянку з квітами.
Яна пожалкувала, що Оксана Іванівна залишила її саму з Гримайлом. Але робота є робота.
— Що там у тебе?
Денис подав свою долоню. Рана була вже не свіжою, краї її попідсихали.
— Ого, де це ти так? Тобі потрібно шви накласти. До хірурга в районній лікарні потрібно звернутися.
— Та який хірург! Перемотай чимось, аби не заважало. Або пластиром, — махнув рукою Гримайло.
Яна пішла до шафки по перев'язувальний матеріал та антисептик.
— То ти мені так і не відповів, де так порізався.
— Та вчора ще зранку ножем... Курину тушку вдома розбирав. Нічого серйозного. Колодяжна, не говори багато, а надай допомогу.
— Та добре вже, давай руку.
Медсестра обробила рану антисептиком, а потім акуратно замотала бинтом.
— А чому ти не подула на поріз? Мені ж було боляче, — обурився Гримайло. — Я вимагаю повного комплексу медичних послуг.
— Ох, і розумний же ти став. З якого переляку я маю це робити? Обійдешся, не маленька дитина, — буркнула Яна, збираючи використані матеріали.
— Ну ти і злюка, Колодяжна. Може, це мої нічні фантазії, — не вгавав Денис.
— А в тебе немає фантазії отримати вакцину від правця? 
— Ні, ні, ти ж знаєш, я з дитинства уколів не люблю, — замахав руками колишній однокласник.
— А ти знаєш, що з тобою буде, якщо в рану потрапила правцева паличка?
— Облиш. Три роки назад мені вже робили таку прививку.
— Точно?
— Серйозно. Не хвилюйся за це. Тримай, Колодяжна. Це щоб життя було солодшим, — Гримайло витягнув з кишені кілька шоколадних батончиків.
— Ти чого? Не треба, — Яна поклала руки до кишень і зітхнула. Як же вона давно не смакувала шоколадкою!
— Тримай, від чистого серця. Я нікому не скажу. Бери, бери. Чи ти розтовстіти боїшся? В тебе гарна фігура, нічого не станеться, — Денис таки вклав в її руки батончики. — Ти чула, що на цих вихідних клуб відчиняється?
— Ти помиляєшся. Крокодилівна казала, що через два тижні.
— Та невже? Я цей момент уточню. В будь-якому випадку гуляти вийдеш?
— Та звідки я знаю, що на вихідних буде. Дожити треба, — кинула Яна, сідаючи на скрипучого стільця. — Чому це ти цікавишся?
— А тому що я допитливий. Коротше, в п'ятницю заїду по тебе. І не супереч мені.
— Гримайло, щось ти якийсь дивний сьогодні. Не треба по мене заїжджати. Я не знаю, що буде в п'ятницю.
— Все буде гуд, — Денис обернутися на нозі. — Бувай, Колодяжна. Ще побачимося.
Яна тільки хмикнула, нахилившись над малюнком та зафарбовуючи олівцем келих Гігеї. І що на нього сьогодні найшло? В дверях Гримайло з кимось зіткнувся і привітався. Дівчина підняла голову і побачила Андрія, а за його спиною — Тамару Коваленко. «Ох, він же домовлявся за уколи для мами! Я зовсім про це забула!» — промайнула думка. Тим часом десь в животі зародилося незвідане хвилювання.
— Доброго дня. Ви за уколом? Проходьте, — Яна намагалася говорити максимально спокійно.
Андрій тим часом спантеличено зиркнув на шоколадні батончики.
— Здрастуй, Яно! Мені ось це прописали проколоти...
Тамара дістала з пакета упаковку з ін'єкціями. Дівчина взяла її роздивитися, а сама тишком подивилася на матір Андрія, яку давно не бачила. Якщо ж вірити її власній матері, то Тамара Коваленчиха справжнє стерво, яка мала з порогу закидати Яну лайном. Але перед нею стояла замучена жінка, яка хотіла швидше отримати укол, бо на неї ще чекала купа справ. Ніякої агресії, тільки важке дихання і легка збентеженість. Невже вона після того випадку не ненавидить всю сім'ю Колодяжних так, як Наталка — всіх Коваленків? Може, ця жінка — просто інша, відрізняється від її матері?
— Проходьте в процедурну, — медсестра вказала на невелику кімнату, де зазвичай робилися уколи. Вона пішла туди слідом за Тамарою, вдавано не помічаючи присутності Андрія.
— Не боїтеся уколів? Кажуть, що я роблю не боляче... Ось і все.
— І правда не так боляче, як в районці на стаціонарі. Дякую, Яночко.
Андрій слухав їх голоси, роздивляючись довкола. Його погляд упав на недопрацьовану стінгазету, а потім знову на шоколадки. То це Гримайло їх приніс? Таки клинці підбиває?
Яна з Тамарою вийшли до Андрія. Дівчина таки зважилася підняти на нього очі і тільки тепер помітила, що в нього на голові і на одязі застигли краплі вапна.
— Ти весь у вапні, — тихо сказала вона.
— Так, ми ферму до ладу приводимо, — сказав він, провівши рукою по волоссю. — З нас презент наступного разу.
— Та що ви, не треба нічого. Це моя робота, — відповіла Яна, не піднімаючи очей.
Тамара ще раз подякувала, і Коваленки пішли. Дівчина спостерігала через вікно, як вони сіли до «Форду» і як автомобіль повільно покотився по дорозі. Вона видихнула. Напруга в тілі потроху спадала, змінюючись відчуттям певного спустошення. Все виявилося не так страшно, як Яна собі уявляла. Тамара не з'їла її живцем, а здалася приємною жінкою. Можливо, вона вже давно забула про ту стару ворожнечу. Головне, матері не розповідати про те, що вона робила укол Коваленчисі.
Наталка ж прийшла додому ввечері вкрай втомлена. Сьогодні був її перший робочий день на фермі. Працівники білили приміщення, готуючись до повноцінного прийому худоби. Поголів'я поки що було невеликим, але скоро мало прибути. Мати впала на диван і сказала, що вечерю готувати не буде. Яна начистила та зварила картоплі, приготувала до неї підсмажку, нарізала салат з капусти та огірків, насмажила яєшні. Так родина і повечеряла. Мати таки знайшла сили подоїти двох корів. Одна з них нікого іншого до себе не підпускала, крім неї.
— Добре, що хоч з Коваленків на фермі сьогодні нікого не було, окрім Андрія. А то б я така зла була б зараз... — говорила Наталка. 
Яна ж делікатно промовчала про візит Тамари. 
У вівторок Андрій знову привіз матір до ФАПу, але сам залишився в машині. Тамара принесла дівчині літрову банку меду і ледь не силою впихнула до рук. Яна знову спостерігала, як від'їжджає «Форд» і зловила себе на думці, що розчарована тим, що хлопець не зайшов до медпункту.
У середу він так само залишився в автомобілі. Але позітхати Яна не встигла. Коли Тамара вийшла, прийшов Гримайло.
— Ти сюди як на роботу ходиш, — невдоволено буркнула дівчина. — Що ти хотів?
— Перев‘язочку, медсестричко, будь-ласочка, — заскиглив Денис.
— Тобі в цирку з такими гримасами виступати, — підколола його Оксана Іванівна, яка витирала пил на шафах.
Несподівано задзеленькотів телефон. Яна аж здригнулася від різкого звуку, але швидко взяла слухавку.
— Так, так... Температура є?... Ага, зрозуміло. Зараз буду.
Дівчина випрямилася, поклала слухавку.
— Гримайло, у мене терміновий виклик. Зайди трохи пізніше або почекай.
Яна швидко зібрала сумку.
— Давай я тебе підвезу. Швидше буде. Скажи, куди їхати?
— На вулицю Шевченка. До Хвацьких. Знаєш, де це?
Денис кивнув. Вони вийшли на вулицю і сіли в «Ниву». Краєм ока Яна помітила, що «Форд» Коваленків все ще стояв біля медпункту. Та думати про це було ніколи.
— Я тебе не надто відволікаю?
— Колодяжна, сказав відвезу, значить відвезу.
Гримайло начепив сонцезахисні окуляри і рушив. У Хвацьких Яна пробула півгодини. Надавши всі необхідні інструкції, вона вийшла на вулицю, прямуючи попід самою хатою, аби її не дістав собака. На подив дівчини, Денис все ще чекав її біля паркану.
— Ти чого? Я ж казала тобі їхати. Я могла надовго затриматися.
— Нічого. Я нікуди не поспішаю.
Гримайло впевнено крутив кермо, аби авто менше підскакувало на ямах в зношеному асфальті. Він знову багато говорив, дівчина ж пропускала його балаканину мимо вух. А потім вона почула:
— Чуєш, Яно, а давай на вихідних махнемо на рибалку. Хочеш? Можеш Марину з собою взяти, або молодшого брата. Рибку на вогнищі посмажимо, як в дитинстві. Ти ж непогано рибу ловила раніше. Що ти на це скажеш?
Яна зі здивуванням повернула голову до Дениса.
— І що я чую? Ти мене на ім'я назвав? А то все Колодяжна, Колодяжна...
— Ну ти так само мене тільки Гримайло називаєш, — зауважив колишній однокласник.
— Справедливо, — погодилася Яна.
— Ну от, давай з більшою повагою один до одного ставитися. Ми ж вже не діти.
«Нива» зупинилася біла ФАПу. Дівчина відчинила дверцята.
— То як, ти згодна? Махнемо на рибалку?
— Та можна буде. Заманлива пропозиція, — посміхнулася вона.
— От і чудово. Я в п'ятницю заїду ввечері, перепитаю, як там що.
— Добре, ходи подивлюся, що в тебе з рукою.
В четвер матері Андрія стало набагато краще, вона самостійно приїхала до медпункту на велосипеді. Яна пораділа, що її здоров'я налагоджується, але десь глибоко всередині легкий сум зачепив струни її нервів. «Тепер не побачу більше Андрія біля ФАПу. Ну то й добре. Здоровіша буду», — подумала вона.
Ввечері вдома стався переполох. Женька підвернув ногу, вона дуже розпухла. Мати кричала, підняла на ноги всю родину. Яна увесь вечір займалася компресами, намагаючись зменшити набряк.
У п'ятницю Наталка безкомпромісно оголосила доньці, що їй доведеться в суботу пасти череду. Власники корів ганяли стало на випас по черзі. І на суботу припадала черга Колодяжних.
— Мам, чому ти не сказала раніше? Це ж мій вихідний!
— Ну то й що? У селі вихідних не буває, — буркнула Наталка, збираючи ложкою сметану з верхівки трьохлітрової банки кислого молока.
— Але ж у мене були плани!
— Які ще плани? А хто, по-твоєму, піде? Я на роботі, батько в нічну зміну буде працювати, а вдень сіно заготовляти поїде, Сашко на роботі, Женька ледь ходить. Хто? Га? Бабуся з дідом?
— Добре вже, — скривилася Яна. — А з ким ми хоч пасемо?
— З тьотьою Ларисою Кропивою, начебто. Та думаю, вона буде. Жіночка вдома сидить, їй всеодно, вихідний чи ні.
Ввечері приїхав Гримайло. Яна вийшла на вулицю і сказала йому, що їй доведеться завтра пасти череду. А в неділю невідомо ще, що буде, чи погодиться Маринка.
— Мабуть, не на цих вихідних. Вибач, Денисе.
— Нічого, ще колись посидимо з вудочками, — Гримайло намагався посміхатися, але було видно, що він розчарований.
— У тебе купа знайомих хлопців, сходи на рибалку з ними, — сказала Яна. Їй навіть стало трохи жаль його.
— Та з ними я вже сто п'ядесят раз рибалив. Вони такі гучні, всю рибу розлякують. А я хочу тиші... — відповів Денис. — Добре, не сумуй, я поїхав. Незабаром побачимося.
Яна злегка помахала рукою на прощання і подалася в хату.
— Гримайло? — прищурившись, запитала мати. — Що йому треба?
— На рибалку кликав. Та не саму, не дивись на мене так. З Женькою або з Мариною.
— Марина заміж виходить. Яка рибалка? А братик твій на одній нозі тепер скаче. А сама з хлопцями на річку чи на ставок не ходи. Всяке може бути.
— Мам, та це ж Гримайло...
— І що? Та хоч хто завгодно? Понапиваються і будуть чіплятися...
— Чому ж ти мене завтра саму відправляєш в поле з чередою?
— Ти не сама, з тьотьою Ларисою будеш...
Яна зрозуміла, що з матір'ю сперечатися немає сенсу. Вона рано лягла спати, бо на ранок так само рано потрібно було вставати. А ще потрібно було приготувати «тормозок»...